це заховають у заключному випуску новин, між повідомленням про біржові ціни та останньою заявою папи римського). Однак це було просто реакцією на те, що він бачив. Зараз його більше непокоїла Амелія Вільямс, яка зробила велику помилку, обравши для свого виїзду по магазинах ранок тієї середи.
— У них же й танки є,— заторохтіла раптом жінка безтурботно-істеричним голосом. — Уявляєте?.. — Вона заплакала.
Річардс не зразу спитав:
— Як називається це місто?
— Ві… Вінтерпорт, так написано на д-д-дороговказі. Ой, не можу! Не можу більше чекати, поки вони почнуть! Не можу!
— Гаразд,— мовив Річардс.
Жінка поволі кліпнула очима, ледь помітно труснувши головою, ніби силкувалася збагнути те, що почула.
— Що ви сказали? — перепитала вона.
— Зупиніться. Виходьте.
— Вони ж уб’ють вас…
— Так. Зате не буде крові. Ви її не побачите. У них досить зброї для того, щоб від мене разом з машиною тільки мокре місце залишилось.
— Ви брешете. Ви уб’єте мене.
Револьвер погойдувався в його руці між колін. Річардс розвів пальці, й зброя з глухим стуком упала на гумову мату.
— Мені хочеться марихуани,— ні сіло ні впало промовила жінка. — О Боже, як мені хочеться забутись. Ну чому ви не сіли в іншу машину?.. Господи! Господи!..
Річардс засміявсь. Він сміявся хрипким неглибоким сміхом, і кожен порух його грудей відлунював болем у пораненому боці. Він заплющив очі й сміявся, поки з-під повік у нього виступили сльози.
— В машині холодно — скло ж розбите,— раптом сказала Амелія. — Ввімкніть обігрівач.
Її обличчя біліло невиразною плямою.
37 проти 100…
— В’їжджаємо до Деррі,— сказала Амелія.
На вулицях було аж чорно від людей. Вони перегиналися через карнизи на дахах, сиділи на балконах та верандах, повиносивши звідти всі літні меблі. Вони жували сандвічі та смажених курчат, тримаючи їх у масних пластикових мисочках.
— Аеропорт видно?
