що чув ці слова від свого батька.
Берн міг сказати лише те, що востаннє бачив, як шестеро його компаньйонів рухались у східному напрямку — і відтоді він більше нічого про них не чув. Він повідомив це, коли вони з Каспіяном стояли у найвищій точці Аври, дивлячись на схід, на океан.
— Я часто буваю тут вранці, - сказав граф, — милуюсь, як сонце встає з моря — іноді здається, до нього лише кілька миль. І я думаю про своїх друзів, про те, що ж там, за обрієм. Швидше за все, нічого, та все ж мені соромно, що я залишився тут. Все ж я волів би, щоб Ваша Величність залишився з нами. Нам може знадобитися Ваша допомога. Закриття ринку рабів — це початок нового світу. Я передбачаю війну з Келорменом. Подумайте ще раз, сеньйоре.
— Я поклявся, мій добрий графе, — сказав Каспіян. — До того ж, що б я сказав Рипічипові?
Розділ п’ятий ШТОРМ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
Минуло близько трьох тижнів після їхнього прибуття на Острови — і ось «Досвітній мандрівник» нарешті покидав гавань Нерровгейвена. Побачити його відплиття зібрався великий натовп. Пролунали урочисті слова прощання. Коли Каспіян виголосив свою останню промову мешканцям Самотніх Островів, чулися крики «слава», лилися сльози — і ось вони залишили графа та його родину. А коли корабель дедалі більше віддалявся від суходолу, а його червоне вітрило ліниво тріпотіло, нечіткий звук Каспіянової труби полинув з корми над водою — запала тиша. І ось їх підхопив вітер. Вітрило надмилось, від’єднався буксир і повеслував до берега, перша справжня хвиля накотила на ніс «Досвітнього мандрівника» — і той знову ожив. Ті, що не працювали зараз, — спустились нижче, Дриніян зайняв перший спостережний пункт на кормі — і корабель повернув голову на схід, обгинаючи південь Аври.
Кілька наступних днів були пречудовими. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою в світі. Щоранку вона прокидалась, спостерігала, як відбите водою сонячне світло танцює на стелі її каюти, і оглядала всі прекрасні речі, які отримала на Самотніх Островах, — ґумаки, високі черевики, безрукавки та плащі. А тоді вона виходила на палубу, щоб поглянути з кубрика на море, котре щоранку все яснішало, та упоювалася дедалі теплішим повітрям. Опісля наставав сніданок і з’являвся апетит, що буває лише на морі.
Вона проводила чимало часу, сидячи на маленькій лавочці на кормі, граючи в шахи з Рипічипом. Цікаво було спостерігати, як малюк обома лапами пересуває надто великі для себе фігури і встає навшпиньки, щоб зробити хід до центру дошки. Він був хорошим гравцем, і, коли думав над тим, що робить, зазвичай вигравав. Та переважно перемагала Люсі, бо мишак полюбляв утнути щось сміховинне, як то: відсилав офіцера захищати королеву й туру. Так траплялося, бо він на якийсь час забував, що це шахи, думаючи про справжню битву, і примушував офіцера робити те, що сам зробив би на його місці. Його розум переповнювався нездійсненними мріями, перемогами ціною життя та останніми сутичками.
Однак цей блаженний час тривав недовго. Настав вечір, коли Люсі, ліниво дивлячись на довгу борозну, яка тяглася за кораблем, побачила силу-силенну хмар, що з дивовижною швидкістю розросталися на заході.
І ось у них утворився розрив, крізь який пробилося жовте світло призахідного сонця. Хвилі позаду корабля набули чудернацьких форм, а море набрало тьмяно-брунатної та жовтавої барви, наче брудне полотно. Повітря стало холоднішим. Здавалось, судно рухалося з труднощами — так, наче відчувало небезпеку позаду. Вітрило то звисало, зів’яле та неживе, то шалено тріпотіло. Поки дівчинка зауважувала всі ці речі і дивувалася з лиховісної зміни, яка вчувалася навіть у шумі вітру, Дриніян закричав:
— Всі на палубу!
