Вже за мить кожен був неймовірно зайнятий. Люки задраяли, вогонь на камбузі загасили, моряки забралися наверх, щоб стягнути вітрило. Не встигли вони закінчити, як на корабель накотився шторм. Люсі здалося, що в морі, просто перед носом корабля, утворилася величезна долина, і вони ринули туди — в таку глибину, уявити якої вона не могла. На них обрушився велетенський сірий водяний пагорб, набагато вищий від щогли. Він обіцяв вірну смерть, однак корабель винесло на самий вершечок. А тоді закрутило по колу. На палубу обрушився цілий водоспад — корма та кубрик стирчали, наче два острови у розбурханому морі. Вздовж рей у відчаї повзали моряки, намагаючись приборкати вітрило. Порваний канат стримів на вітрі убік прямо й штивно, мов кочерга.
— Спускайтесь, пані, - загорланив Дриніян. І Люсі, розуміючи, як заважають команді чоловіки та жінки з суходолу, — скорилася. Це було нелегко. «Досвітній мандрівник» жахливо кренився на правий борт, його палуба скидалась на похилий дах будинку. Дівчинці довелося видряпатись на вершечок сходів, тримаючись за поруччя, перечекати, доки нагору піднімуться двоє чоловіків, а тоді вже спускатись вниз. Як добре, що вона міцно трималася за поруччя біля основи сходів — нова хвиля накрила палубу, діставши аж до її плечей. Люсі вже й без того була майже наскрізь мокра від бризок та дощу, але хвиля була холоднішою. Тоді вона кинулася до дверей каюти, вбігла досередини і замкнулась, аби не побачити, з якою жахливенною швидкістю влітають вони в темряву, проте не уникла нестерпного сум’яття звуків: рипіння, тріщання, хрускоту, тупотіння, галасу та ревіння, які внизу були ще тривожнішими, ніж на кормі.
Це тривало весь наступний день, а потім ще один. Тривало так довго, що ніхто не міг пригадати, коли ж почався шторм. Біля румпеля весь цей час перебувало троє чоловіків, котрі щосили намагалися втриматись бодай якогось курсу. Біля помпи також чергували люди. Ніхто не відпочивав, нічого не можна було ні зготувати, ні висушити, один із матросів зник за бортом, і жодного разу не визирнуло сонце.
Коли все завершилось, Юстас зробив у щоденнику ще один запис.
«3 вересня. Минули цілі століття — і ось настав день, коли я знову можу писати. Нас носило буревієм ось уже тринадцять днів та ночей. Я точно це знаю, бо уважно рахував, хоча всі інші стверджують, наче минуло лише дванадцять. Як приємно під час небезпечної подорожі опинитися на одному кораблі з людьми, котрі навіть рахувати не вміють! Я пережив нестерпні миті, мене годинами кидало вгору-вниз на велетенських хвилях, я зазвичай був мокрий до трусів, і ніхто не робив навіть спроби приготувати чогось їстівного. Марно й казати, що тут немає ні радіо, ні ракети, щоб подати сигнал про допомогу. Все це доводить правдивість моїх слів про божевілля морської подорожі на такому гнилому кориті, як це.
Я почувався б нестерпно, навіть якби моїми супутниками були пристойні люди, а не ці демони в людській подобі. Каспіян та Едмунд поводяться зі мною брутально. В ту ніч, коли зламалася щогла (від неї залишився тільки обрубок), вони примусили мене вийти на палубу і по-рабськи пахати, хоча я й почувався дуже погано. Люсі вставила своїх п’ять копійок, зауваживши, що Рипічип просто прагнув також працювати — от тільки він надто малий. Неймовірно, як тільки вона не помічає: усе, що робить це маленьке чудовисько — лише викаблучування. Навіть у її віці слід уже розуміти такі речі. Сьогодні огидний човен нарешті здобув рівновагу, з’явилося сонце, а ми теревенили про те, що нам варто робити. У нас досить їжі, більшість з якої — неймовірна гидота, — щоб протриматися шістнадцять днів. (Всі курники позмивало за борт. Але навіть якби цього не сталось, кури й так перестали б нестися через шторм). Справжня проблема — це вода. Здається, дві бочки мають пробоїни
— і тому спорожніли. (Знову ця нарнійська «ефективність»). Маленькими порціями — по півпінти на душу щодня — вистачить на дванадцять днів. (Залишається ще багато рому та вина, одначе навіть ці телепні розуміють, що від таких напоїв спрага тільки посилиться).
Звісно, найрозумніше було б відразу повернути на захід, у напрямку Самотніх Островів. Але сюди ми дісталися за вісімнадцять днів, мов навіжені, втікаючи від бурі. Навіть якщо ми впіймаємо східний вітер, повернення назад забере більше часу. А в цей момент навколо немає навіть натяку на східний вітер — вітру немає взагалі. Щодо того, аби повертатись на
