не любив порад від людей з суходолу. Проте курс змінив. Пізніше виявилось, що це було правильне рішення.
Коли друзі закінчили набирати воду, дощ припинився, тож Каспіян, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили прогулятись на вершину пагорба та роздивитись околиці. Підйом крізь густу траву та вереск видався нелегким. Ані людей, ні тварин — тільки чайки. Досягнувши вершини, мандрівники побачили, що острівець зовсім малий, не більше двадцяти акрів. З цієї висоти море здавалося більшим та ще більш порожнім, ніж з палуби чи навіть вершечка щогли «Досвітнього мандрівника».
— Знаєш, це божевілля, — тихо сказав Юстас до Люсі, вдивляючись у східний виднокрай. — Отак плисти, навіть не здогадуючись, що чекає попереду.
Та сказав він це лише за звичкою, і зовсім не буркотливо, як робив раніше.
Залишатись на вершині було надто холодно. З півночі продовжував дмухати свіжий вітер.
— Давайте не будемо повертатись тією ж дорогою, — запропонувала Люсі, коли вони обернулися, щоб іти, — пройдемо трохи далі і зійдемо вздовж іншої річки, тієї, до якої хотів плисти Дриніян.
Усі погодились, тож уже за п’ятнадцять хвилин опинилися біля витоків другої річки. Це місце виявилось цікавішим, ніж вони сподівались. Невелике, але глибоке гірське озеро було оточене брилами, за винятком вузького каналу, через який річка впадала в море. Тут мандрівники нарешті заховались від вітру і посідали на встелену вереском землю.
Повсідалися всі, крім одного — Едмунд тут же підстрибнув, мов ужалений.
— Яке на цьому острові гостре каміння, — сказав він, порпаючись рукою у вереску. — Де ж ця клята штукенція?.. О, нарешті знайшов. Агов! Ніякий це не камінь, це руків’я меча. О леле, ні! Це цілий меч — чи те, що від нього залишила іржа. Він, мабуть, пролежав тут кілька століть.
— Судячи з вигляду, меч нарнійський, — сказав Каспіян, коли товариство зібралось навколо.
— Я теж на чомусь сиджу, — повідомила Люсі. — На чомусь твердому.
Виявилось, що це рештки кольчуги. І ось усі вже навкарачки порозповзалися густим вереском у всіх можливих напрямках. Пошуки виявили шолом, кинджал та кілька монет — не келорменські кресценти, а справжні нарнійські «леви» й «дерева», які можна побачити щодня на ринку в Бобровій Заґаті чи Беруні.
— Здається, це все, що залишилось від одного з лордів, — мовив Едмунд.
— Я щойно про це подумав, — сказав Каспіян. — Цікаво, хто з них це був. На кинджалі жодних знаків. І знати б, як він загинув.
— І як ми можемо за нього помститись, — додав Рипічип.
Едмунд, єдиний з товариства, хто читав детективи, на кілька хвилин замислився.
— Послухайте, — сказав він. — У всьому цьому є щось підозріле. Він не міг загинути в сутичці.
— Чому? — запитав Каспіян.
