— Веслуйте, веслуйте! — заволав Каспіян. — Рятуйте наші життя. Ми тримаємо курс, Дриніяне? Кажи що хочеш, Рипічипе. Існують речі, яким людина протистояти не здатна.
— Якщо так, то мені пощастило не бути людиною, — відповів Рипічип, неохоче вклонившись.
Люсі, котра стояла нагорі, дуже добре все чула. Несподівано і так яскраво, наче вона щойно прокинулась, їй пригадався один сон, який дівчинка щосили намагалась забути. То ось що було там, позаду, на острові, в темряві! На якусь мить їй захотілося зійти вниз на палубу, до Едмунда та Каспіяна. Та що б це дало? Якщо сни почнуть збуватись, Едмунд та Каспіян можуть перетворитися на щось жахливе, щойно вона до них наблизиться. Дівчинка вхопилась за край спостережної люльки на щоглі та спробувала опанувати себе. Вони докладали всіх зусиль, щоб повернутись до світла: за кілька секунд все буде гаразд. Але якби ж уже зараз все могло бути гаразд!
Хоча веслування створювало неабиякий шум, його однаково поглинала всеохопна тиша, що оточувала корабель.
Кожен знав: краще не нашорошувати вуха, не дослухатися до звуків з темряви. Проте припинити слухати вони не могли. Тож усім чулися різні речі — кожному свої.
— Чи чуєте ви такий звук, наче... наче величезна пара ножиць відкривається і закривається... отам? — запитав Юстас у Райнельфа.
— Тихо! — сказав Райнельф. — Я чую, як вони видряпуються по борту корабля.
— Воно якраз збирається вмоститись на щоглі, - мовив Каспіян.
— О! — вигукнув один з моряків. — Ось і ґонґи. Я знав, що вони зазвучать.
Каспіян, намагаючись нікуди не дивитись (особливо не озиратись назад), піднявся на корму до Дриніяна.
— Дриніяне, — тихо сказав він. — Скільки часу ми веслували? Я маю на увазі — веслували до того місця, де підібрали незнайомця?
— Приблизно п’ять хвилин, — прошепотів Дриніян. — А що?
— А те, що вибратися звідси ми намагаємось набагато довше.
Дриніянова рука на кермі затремтіла і з обличчя скотилась цівка холодного поту. Те саме спало на думку кожному на борту.
— Ми ніколи не виберемося звідси, ніколи не виберемось, — стогнали веслярі. — Він вибрав невірний напрямок. Ми плаваємо колами. Ми ніколи не виберемося.
Незнайомець, який лежав на палубі, згорнувшись калачиком, сів і вибухнув жахливим реготом, схожим на крик.
— Ніколи не виберемось! — заволав він. — Ось воно. Звісно. Ми ніколи не виберемось. Який же я дурень, що подумав, наче вони так легко мене відпустять. Ні, ні, ми ніколи не виберемось.
