З-під пахви зиркає. Дерева знов загомоніли. Білявий вишкірився: — А-а-а-а, диявольські діти. По мене прийшли? Хочете сина християнського під собою мати?! Намацав каменюку. Вужем за кущі. А у глибині острова вже гілки тріщать. Страшне щось до Дніпра суне. Та так міцно суне, що каменюка геть не допоможе. Кинути і руки звільнити? Білявий розігнувся. Стрілою на той шурхіт. — Стрічай і не гнися, гадюччя! З розмаху — хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить. — Гей! — зойкнув. Відштовхнув білявого. — Ти що за такий? Білявий завмер — очам не вірить. — Куме? — прошепотів. Як заверещить: — Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме! — Кум Свиря? — здивувався велетень. Обійнятися не встигли — на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві — на все небо, аж горять. Свиря з переляку: — Лягай! Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув — Микишка враз носом у пісок зарився. Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там — вогнів мільйон. — Матінко Божа… — Микишка зачаровано. — Та це ж Київ… Свиря схлипнув: — Горить… Турки, сучі діти, празник мають… — Ляхи… — Турки… — От базікало язикате! — Микишка. — Звідки турки? Кажу — ляхи! — Турки… Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило. — Нащо пробудилися? — Свиря. — Краще би оцю біду вік не бачити. — Час нам… — Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер — духи безтілесні… Микишка себе помацав, кума щипнув. — Хіба? — А як інакше? — рознервувався Свиря. — Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного… Замовкли. Микишка на вогні зиркнув. — Я так собі міркую, куме Свиря… Дивне полум'я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім. Свиря й собі — на правий берег. Пику розумом закопилив. — А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали… Хочуть, іродове плем'я, душі наші вторгувати! — Он де свята Лавра… — А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути… Ні. Не Київ. — А я, куме Свиря, так собі міркую… То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути… І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки. Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку… — Куме… Невже ми прямісінько у рай втрапили? — Я так собі міркую, куме Свиря… — Микишці від хвилювання перехопило подих, — …що ми в раю…
…Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ… Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив — щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним — Печерське, Лаври… Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться… А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум'як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе. Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув. — Чого це ти, куме, радієш, наче маком посиланий?! Щось воно не те… Якщо ми у раю, то чому — на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! — Замовк. Подумав. І додав: — Попливемо! — А я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Не можна нам у воду. Чи забув? Як посеред Десни топилися і просили Всевишнього душі наші врятувати, то поклялися ніколи у воду не ступати… Мостом підемо… Ти тільки подивися, куме, який красний міст. Вогнями сяє. Щоби новоприбулі душі не розгубилися, за вогнями слідували… — Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло. Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив. — Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає. Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться! — Ляхи… — Турки з татарвою! — Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув. — Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло… Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро. Куми підскочили. Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав. — Куди?! — Баба втопиться… — Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю… — Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх. Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю. — Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду. — Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду. Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею. — Оце так! — зрадів. — Та я літаю.
У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мовчки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося: — Мамо… Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по
