темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву. Микишка махав руками метрів за п'ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою. — Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід. Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина. — Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю… Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче. Свиря над Дніпром розгубився не на жарт. — Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів! Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся. — Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку. І пішов під воду. Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи… Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох гак затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.
Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту. Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»! Тицьнув на кнопку — заглухни! — Доброї ночі, — із темряви. Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету. — Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як? — Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями. — А-а, жарти у вас тут такі… Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба. — Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра. Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого. — Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за… На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно… Мобільний невчасно. — Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту… — Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно! Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.
На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові. Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися. Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити. Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів. — Е-ех, пропав Божий дар… Микишка брови насупив, на дівча глянув. — Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся? — Get out, — глухо. Сльозу втерла. Свиря очі витріщив. Микишку в бік — штрик. — Святий Боже! Що за ім'я таке поганське — Гетаут?! Казав же — турки! А ти все «ляхи, ляхи»… — Та чого б це туркам по християнському раю вештатися? — Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом… Микишка знов на дівча очі скосив. — І з чиїх така? — із сумнівом. — Ні з чиїх. Сама по собі… На ноги непевно зіп'ялася… І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі — «дякую», ні — «хай вас Бог береже». Точно — з турків. Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню. — Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти. — Дивись… Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода. — Гетаут лишила. — Кинь гидоту. — Свиря озирнувся. — Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо. Микишка вкинув мобільний за
