збентежено, щасливо. Поруч із Любою всілася Галка. — Ну ти даєш! — розсміялася Люба. — Нащо кинула штурвал? Дивись, який туман! Зараз вріжемося у берег, і що тоді?! — Не вріжемося. Тут нема берегів. — Де це тут? — сполошилася Люба. Підхопилася. Озирається. Галка зітхнула, стала поруч із Любою. — Невже й досі не зрозуміла? — Чого? Галка зазирнула Любі в очі і сказала: — Що ти… померла. Люба насупилася, зиркнула на Галку недобре. — Яка ж ти мстива людина, Галко! Ну гаразд… Вчора я наговорила тобі зайвого… Вибач. Мабуть, я ще не заспокоїлася, не дала ладу думкам, не вилікувалася… Вибач, чуєш? — Чую, чую. А ти… Ти почула? Галка сумно всміхнулася, зробила до Люби крок, наче втішити хотіла. — Досить дурні! — Люба відштовхнула Галку. — Повертай назад! Не повернеш, тоді пристань до берега. Пішки піду. Галка озирнулася навкруги. — Йди. Все — наше… На Любу глянула, перескочила через борт катерка, стала на білому тумані, як на твердому камені. Любу до себе поманила. — Давай до мене. Поруч побуду. Поки звикнеш… Люба озирнулася розгублено і серед безмежного білого простору не побачила нічого, за що би можна було зачепитися. Хоча б оком. Тільки катерок, Галка і вона, Люба. Страх швидше погнав думки. — Я не померла! Не померла! — закричала Люба. — Втонула. У Дніпрі. — Галка пішла до катерка, перелізла через борт. Всілася посеред палуби, наче нічого не сталося. — От дурна! — розсміялася Люба. — Мене врятували двоє хлопців. — Душу твою врятували. — Душу? — Так. Вояки Дорошенкові. Вчасно прокинулися… Якби не вони… — Ти брешеш! — закричала. Підскочила до Галки. На коліна поряд з нею упала. — Ти брешеш, Галко! Ну скажи… — Навіщо у Дніпро кинулася? Люба завмерла — останній шматочок спогадів несподівано виринув з підсвідомості, затуливши останню прогалину в подіях тої ночі. — А я… Я не кинулася! — зраділа. — Галко, чуєш? Я не кинулася! — От тепер ти брешеш, — спокійно відказала Галка. Ні, ні! Люба так чітко побачила ту неймовірну миттєвість, що чим завгодно б заприсяглася — не бреше. Вона бігла по мосту, бо вперед і вперед штовхала незнайома наполеглива радісна енергія, вимагала руху, дій. Вона хотіла з мосту побачити дім Максових батьків. Чудове місце для одкровень — між небом і землею. Вона би змогла. Вона би обійняла Макса, розповіла, чому так боїться знайомитися з його батьками. Вона вірила — Макс повільно йде слідом, може, здивовано спостерігає, як Люба добігла до середини мосту, як вчепилася в мостову огорожу, вдивляється в бік «Царського села» і все ніяк не може роздивитися — де ж той вогник, де те вікно, за яким на неї чекають… Не видно! Не втрималася. Аби вище — точно побачить. Полізла по мостовій огорожі наверх. Відчайдушно чіплялася за металеві конструкції. Ще трохи вище, і вона зможе розпізнати… Здається, вже бачить… Вхопилася однією рукою за металеву балку, обернулася назад, на міст, туди, де мав стояти Макс. Крикнути — бачить! …Порожній міст. Міцніше вхопилася руками за металеві конструкції, шукала ногами опори. Не знайшла. Хитнулася. Оступилася. Руки не втримали тіла… — Галко! Я… оступилася. І не збиралася кидатися у річку. Оступилася і зірвалася. Отака прикра випадковість. — А-а-а… — задумалася Галка. — А я все думала, що то за примха Божа — душу самогубці рятувати. — Я не самогубця! — закричала Люба. Стояла на колінах, лупила кулаками по дерев'яній палубі. — Ну як тобі пояснити, щоби ти вже повірила — я не самогубця і я не померла? Чуєш, Галко! Галка закрутила на потилиці довгі чорні коси, простягнула до Люби прозорі бліді руки. Гладила по рудим кучерям, усміхалася сумно. — Кинь вже біситися… Ти ж не дурна. А я… Я не Галка. — А хто? — Люба раптом знесилилася, упала на палубі поряд із Галкою. — Колись мене звали Сонею. Я… давно померла… Тебе тоді… ще не було. …По той бік життєвих суєт час обходиться без годинників. Не знамо скільки Люба і Соня просиділи на дерев'яній палубі дивного катерка посеред неосяжного білого простору. Люба плакала. Обмацувала власне тіло, не вірила і плакала, плакала, поки остання жива сльозинка не скотилася щокою і не впала на коліна. Соня не заважала. Сиділа поруч, тихо вела про вічне життя і короткий проміжок, що тільки й лишився у Люби, щоби попрощатися з гамірним земним світом. Дивна Божа примха… Соні такого не випало, а Люба — бо тіла ще не знайшли! — може вночі відвідати одне-єдине місце на всій землі, сказати найголовніше, таке справжнє і вагоме, заради чого тільки й варто повертатися у світ людей. Люба запанікувала… Десятки знайомих, академія, космос на Костянтинівській, покоцана бруківка на Андріївському — все відступало, звільняло дорогу тому єдиному, хто подарував любов і крила. Макс… Звичайно. Макс. Люба прийде до нього вночі, всядеться біля постелі, розсміється — мовляв, отака я незвичайна дівчина, спочатку трохи поплавала, потім зникла, а тепер пробралася до тебе, Максе, щоби сказати лише кілька слів… Що любов — нова наука, всі попередні теорії, досвід і знання втрачають сенс. Що любов кривиться від брехні, як від гіркого цитрусу. Що гріх один — не довіряти своїй любові. А вона… зрадила собі, оступилася, розбила цноту, наче сором. І… покотилося… Вона так хотіла навіки забути, що так страшно оступилася, посіяла сумніви в серці коханого, що насмілилася їхати до його батьків… Вона тільки хотіла не кривити душею і посеред порожнього мосту признатися про те, що вже знайома з подружжям Сердюків. Вона би змогла, просто… оступилася і полетіла в Дніпро. Він не винен… Вона просто не здогадувалася, що все так серйозно: якщо тебе вдарили по одній щоці, підставляй другу, якщо оступилася раз, оступишся знову… Звичайно, Люба піде до Макса. Можливо, і не буде так докладно виправдовуватися. Можливо, скаже головне: любов — рай. Не околиці й задвірки, центр дивовижного раю, огородженого неприступними серцями від заздрощів і пліток. Вона
Вы читаете РАЙ.центр
