хоче про це… довго-довго думати. Вона знайшла куточок, де ніхто не заважатиме їй довго думати про любов. А він… Певно, зустрінуться колись. Соня поклала бліду тонку руку на Любині коліна. — Знайшла головне місце на землі? Люба затримала погляд на Сониній долоні з тонкими пальчиками. — Чому зі мною ти, а не хтось інший? — Мене теж оголосили самогубцею. Мені теж було вісімнадцять. — А ти… Соня розсміялася, захитала головою. — Як і ти! Не збиралася помирати. Мене… отруїв мій шеф. Ростислав Коноваленко. Прийшов нібито з допомогою, змусив підписати чистий аркуш, божився, що доб'ється справедливості… Води подав, бо я розхвилювалася, плакала… Після його води тиждень промучилася і померла. — Як він живе… з таким гріхом?.. — Погано живе. Мучиться. На людях злість зриває, а спасіння нема. Отруту йому інший чоловік підсунув, наказав мені дати. Збрехав, що то заспокійливе. А тепер того Коноваленка на шворці водить. Шантажує… — Чекай. А чого вони так хотіли, щоби ти померла?.. — Досить, — попросила Соня. — Кажи, до кого підеш. Поможу. Макс… Макс. Перед Любиними очима — усміхнений Макс. Дивується, біжить до Люби, обіймає, притискає до себе, шепоче гаряче: «Ну слава Богу, Люба! Не відпущу! Тепер — і на крок не відпущу». На Соню з благанням глянула. Прошепотіла: — До мами хочу…
Після опівночі на Костянтинівській світилося лише одне віконце. Макс і Гоцик не спали, хоч і збиралися, бо зранку — до Дніпра, зустрітися з товаришем дивакуватого дідугана в капітанському кашкеті, умовити його плисти до Десни, навішати на вуха все, що тільки можна, аби погодився. Гоцик навіть подумував над хитрим планом насильницького захоплення: напроситися на борт, нібито на оглядини, замкнути хазяїна в каюті й самостійно спрямувати суденце в бік Десни. Щоби план не провалився, Гоцик серед ночі розкрив ноутбук і почав шукати в Інтернеті інформацію про управління маломірними суденцями. Виходило непогано, навіть не було потреби переобтяжувати пам'ять зайвою інформацією. Гоцик вирішив взяти з собою ноутбук і вже на борту розбиратися — що до чого. Макс лежав на проваленому дивані, хоч звечора Гоцик і погрожував захопити його, все роздивлявся простір, у якому жила його любов. Після розповіді Гоцика про передранішню появу Люби на Костянтинівській Макс тепер не міг дочекатися ранку. Йому здавалося, варто лише їм із Гоциком сісти у човен, відплисти за Київ, як він одразу перестріне Любу, кинеться до неї, обійме і прошепоче, що більше ніколи не відпустить її від себе. Ні на крок. — Розкажи про себе. — Почув голос Гоцика. — Навчався у Лондоні, нещодавно повернувся. Маю цікаві пропозиції щодо роботи, але ще не вибрав. — Нащо тобі працювати? У тебе «мазераті»… Макс сумно всміхнувся. — І ти туди ж… Мене не цікавлять батьківські гроші. Я зроблю себе сам. Деякі з моїх друзів після навчання залишалися на кілька років за кордоном тільки для того, щоби повернутися в Україну вже фінансово незалежними людьми і діяти тут без батьківських вказівок. А я вирішив — мені дістане духу почати тут з нуля. У мене добра освіта, а це дає не тільки знання, а й розуміння, як краще їх… Пафосну промову Макса перервав телефонний дзвінок. — Серед ночі… Хто? — здивувався Макс. Гоцик взяв слухавку. — Алло… — Хлопці… Не розбудила? — почув схвильований жіночий голос. — Це Любина мама. Донечка дуже просила вам зателефонувати. Несподівано приїхала. Й години не побула. Тільки-но пішла. Торохтіла, торохтіла, я й не зовсім зрозуміла… Якась надзвичайна пропозиція, експедиція… Обіцяла писати. Вам наказала передати — все гаразд, вона вас любить… Гоцик поклав слухавку, глянув на закляклого Макса. Слово би мовити, так ні. Зціпило вуста, не розімкнути. Макс рвучко підхопився з дивана. Гоцикові у вічі. Гоцик зітхнув: — Люба… не повернеться. У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській зависло горе. — Чому? — самими губами спитав Макс. Гоцик знизав плечима, заходився шукати цигарки, наче важливішої справи не було. — Якась надзвичайна пропозиція чи щось таке… Люба поганого не утне. Значить, їй так краще… Макс спустошено дивився в одну точку. — Можна… я тут поживу? Поки Люба не повернеться… — Живи, — погодився Гоцик уже від дверей. Показав Максові цигарку. — Піду покурю… Диван твій. Макс лежав на проваленому дивані без жодної думки в голові. Дивився на Ґевару на стіні. Уявив голе Любине тіло, трепетні руки обвивають його шию: «Ти у мене перший… Перший і єдиний на все життя». Макс заплющив очі і раптом зрозумів — так і було. По щоці потекла одинока сльоза. Макс порадувався, що Гоцика нема поряд. Гоцик ішов до Дніпра. Обривав по дорозі квіти з клумб, задихався од сліз. Дійшов до пішохідного мосту, вийшов на саму його середину, кинув квіти у річку. — Прощавай, Любо… — прошепотів. Трійця
