Щоденники 1910-1923

одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це в мій неминучий, хоч і далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин.

Лист до батька й матері дався мені з великими труднощами - надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотів мінятися. Сьогодні мені все ж таки випадково поща-. стило його змінити, принаймні в ньому нема неправди, і лист читається легко, він зрозумілий і для батька й матері.

15  серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду - вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же він це заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». - «Все це тільки про людське око, - відповів я, - він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». - «Виходить, тебе не розуміє ніхто, - кинула мати. - Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі тільки зла». - «Звісно, всі ви мені чужі, між нами лише кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які чимдалі зростають, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати в шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.

ЛЕОПОЛЬД С. (Здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно- білий картатий одяг пом'ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні.) Феліцо! Феліцо! {Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!

ФЕЛІЦА С. (З ‘являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі.) Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?

ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоїть намісці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Меііі ж треба на кухню.      х

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то Я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?