Ауреліано теж був вражений, що Хосе Аркадо, якого він бачив тільки звіддалік, коли той ходивпо кімнатах, при близькому знайомстві виявився зовсім не схожим на образ, який склався в його уяві. Хосе Аркадіо вмів сміятися, час від часу сумував за колишньою величчю дому й іноді скрушно зітхав, пригнічений занедбаністю Мелькіадесової кімнати. Це зближення двох самітників однієї крові ще не переросло в дружбу, але воно скрашувало їхню бездонну самотність, яка і розділяла, і єднала їх. Відтепер Хосе Аркадіо міг звертатися до Ауреліано, вирішуючи з його допомогою деякі складні домашніпроблеми, котрі самого Хосе Аркадіо вкидали в розпач, бо він не знав, як до них підступитися. Що ж до Ауреліано, то йому було дозволено сидіти й читати в ґалереї,
одержувати листи від Амаранти Урсули — вони й далі надходили з колишньою пунктуальністю — і послуговуватися купальнею, куди раніше Хосе Аркадо його не допускав.
Одного спекотного ранку їх розбудив поквапний стукіт у двері. Стукав якийсь незнайомий дід, великі зелені очі осявали його суворе обличчя примарним світлом, а на чолі темнів хрест із попелу. Подерта на лахміття одежа, стоптані черевики, старий мішок, який приблудець ніс на плечі, як єдине своє майно, надавали йому вигляду старця, однак він тримався з гідністю, що явно суперечила його зовнішності. Навіть у напівмороці вітальні з першого погляду можна було зрозуміти, що таємнича сила, яка підтримує життя в цьому чоловікові, — не інстинкт самозбереження, а звичка до страху. То був Ауреліано Закоханий, єдиний, що зостався живий із сімнадцяти синів полковника Ауреліано Буенд'а; він прагнув відпочити від виснажливого, повного випадковостей існування втікача. Він назвав своє ім'я й благав, щоб йому надали притулок у домі, який у безсонні ночі видавався йому останнім притулком на землі. Але Хосе Аркадіо й Ауреліано нічого не знали про цього свого родича. Вони сприйняли діда за волоцюгу й виштовхали на вулицю. І, стоячи в дверях, обидва побачили розв'язку драми, що почалася ще до народження Хосе Аркадо. Під мигдалевими деревами на протилежному боці вулиці з'явилися два аґенти поліції — протягом багатьох років вони полювали за Ауреліано Закоханим, ішли по його сліду, як хорти; гримнуло два постріли, і Ауреліано Закоханий упав, кулі влучили йому прямо в хрест на лобі.
Відколи Хосе Аркадіо вигнав хлопчаків з будинку, він жив, чекаючи вістей про трансатлантичний лайнер, на якому мав відбути до Неаполя перед Різдвом. Він сказав про це Ауреліано і навіть думав відкрити для нього яке-небудь торгове діло, що давало б кошти на прожиття, бо після Фернандиної смерті кошика з продуктами більше не приносили. Але й цій останній мрії не судилося здійснитися. Одного вересневого ранку, коли Хосе Аркадо, попивши на кухні кави з Ауреліано, закінчував своє звичне обмивання, в купальню через дірки в черепичному даху зіскочили ті чотири хлопд, котрих він вигнав з будинку. Не давши йому спам'ятатися, вони, як були, в одежі, кинулися в басейн, схопили Хосе Аркадіо за волосся й тримали його голову під водою доти, доки на поверхні перестали з'являтися бульбашки повітря і безмовне бліде тіло спадкоємця престолу опустилося вглиб ароматних вод. Потім вони забрали з собою мішки з золотом, узявши їх із тайника, відомого тільки їм та їхній жертві. Всю операцію було проведено по-військовому швидко, організовано й безжально.
Ауреліано, який сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, ні про що не здогадувався. Тільки ввечері, прийшовши на кухню й не заставши там Хосе Аркадіо, він почав шукати його по всьому будинку й нарешті знайшов у купальні. Хосе Аркадо, здоровенний, роздутий, плавав на запахущ'й дзеркальній поверхні басейну, все ще думаючи про Амаранту. Тільки тепер Ауреліано зрозумів, що встиг полюбити його.
Амаранта Урсула повернулася в перші дні грудня на крилах супутніх вітрів, ведучи за собою чоловіка за шовковий повідець, обв'язаний довкруг його шиї. З'явилася вона несподівано, без попередження, на собі мала сукню кольору слонової кістки, з шиї аж до колін звисав разок перлів, на пальцях блищали каблучки із смарагдами й топазами; її гладеньке, підстрижене кружечком волосся виступало двома гострими ластівчиними крилами на щоки. Чоловік, який одружився з нею півроку назад, був ставним зрілим фламандцем, схожим на моряка. Тільки-но вона розчинила двері вітальні, як пересвідчилася, що її відсутність затяглася і рідна домівка занепала більше, ніж вона гадала.
— Боже мій! — вигукнула Амаранта Урсула швидше весело, ніж прикро. — Відразу видно, що в цьому будинку немає жінки!
