дванадцять ударів.
Погана для всіх, — сказала вона. — Вже скоро рік, як кінокартини погані для всіх. — Тоді опустила сітку від москітів і промурмотіла: — Звівся світ нінащо.
Але полковник не озвався. Перше ніж лягти спати, він прив'язав півня до ніжки ліжка. Потім замкнув хату, посипав підлогу порошком від комах, поставив лампу долі, натяг гамак і вмостився читати газети.
Він читав їх по порядку за датами, і з першої сторінки до останньої, навіть рекламу. Об одинадцятій пролунав сиґнал гасити світло. Полковник кінчив читати на півгодини пізніше, відчинив двері в глупу ніч і вийшов за потребою. Москіти обліпили його. Коли полковник вернувся до хати, дружина ще не спала.
Нічого не пишуть про ветеранів? — запитала.
Нічого, — відповів полковник, загасив лампу й ліг у гамак. — Раніше друкували хоч списки нових пенсіонерів. Але вже п'ять років, як і тих не згадують.
Після півночі линув дощ. Полковник був заснув, але враз і прокинувся від болю всередині. Почув, що в хаті десь тече; загорнувся по самі вуха ковдрою з вовни і спробував у темряві дослухатися, де саме. Холодний піт стікав йому по хребту. Полковника трясла лихоманка. Він неначе плавав колами у ставку з драглів. Хтось заговорив до нього. Полковник відповів. Він знову був серед бійців-повстанців і лежав на своєму похідному ліжку.
З ким це ти розмовляєш? — озвалася жінка.
З одним англійцем, перебраним на ягуара; він прийшов до табору полковника Ауреліано Буендіа,
— відповів полковник і повернувся в гамаку, палаючи з гарячки. —Це бувгерцог Мальборо.
Прокинувся він на світанку, геть знеможений. З другим ударом дзвона до утрені скочив з гамака; його оповила тривожна тиша, враз прорізана півнячим «кукуріку!». В голові шуміло, перед очима пливли кола. Його нудило. Він вийшов з хати і подався до вбиральні крізь шарудіння крапель і невиразні запахи зими. В дерев'яній буді під цинковим дахом стояв туман од випарів аміаку. Коли полковник підняв накривку на отворі, з ями здійнялась хмара синіх мух.
Тривога була фальшива: сидячи навпочіпки на неструганих дошках, полковник не міг із себе видушити нічого. Йому вже й перехотілося, натомість він відчув глухий більу кишках. «Ну звісно, — промурмотів полковник, — завжди зі мною таке в жовтні». Він терпляче дочекався, поки перестало пекти всередині. Тоді вернувся до хати по півня.
Ти вночі марив з гарячки, — сказала жінка.
Вона заходилась прибирати кімнату, занедбану за тиждень її хвороби. Полковник намагався згадати.
То була не гарячка, — збрехав він. — Знов кошмарний сон.
Як і завжди після кризи, жінка була збуджена. За ранок вона перевернула хату догори дном. Попереставляла всі речі, окрім годинника і картини з німфою. Жінка була така дрібна й тендітна, що коли сновигала по хаті у вельветових капцях, у наглухо застебнутій чорній сукні, здавалось, наче вона може проникати крізь стіни. Але до дванадцятої години вона знову стала наче дебеліша, набрала ваги. В ліжку вона була зовсім непомітна. А тепер, коли рухалась серед вазонів з папороттю і бегонією, немовби заповнила всю хату.
