нестямно люблю?
Жінка холодно зиркнула на нього.
Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?
Я не про це, королево, — зніяковів Хосе. — А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.
Я тому сказала тобі, — мовила жінка, і голос її трохи потеплів, — що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.
Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився витирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:
Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з'їж біфштекс та йди спати.
Я не голодна, — відказала жінка. Вона знову перевела погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.
У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:
Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?[31]
Справді, — сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.
Навіть попри те, що я сказала? — допитувалась жінка.
А що ти мені сказала? — Хосе не змінив ні голосу, ні пози.
Щодо мільйона, — нагадала жінка.
Я вже й забув про те.
То ти мене кохаєш? — перепитала жінка.
Кохаю, — відповів Хосе.
Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.
Навіть якщо я не прийму тебе?
Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, — мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: — Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.
Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:
