З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.
Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, — мовила жінка.
Атож, — мовив Хосе. — Але ти не сказала — куди.
Будь-куди, — відповіла жінка. — Де немає чоловіків, які бажали б мене.
Хосе сумно всміхнувся.
Ти не жартуєш? — Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.
Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?
Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.
Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.
Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, — нагадав Хосе.
Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, — пообіцяла жінка.
Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло вкінці стойки.
Ну що? — спитав Хосе уже звідти.
Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? — поцікавилась жінка.
Навіщо? — Хосе не дивився на неї і наче не чув.
Неістотно, — мовила жінка. — Важливо, щоб ти так сказав.
Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.
Гаразд, королево, — неуважливо погодився він, — як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.
От і добре, — зраділа жінка. — А тепер приготуй мені біфштекс.
Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м'ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.
Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, — похвалився він.
Спасибі, Пепільйо, — подякувала жінка.
