кінця.
Річард запросив Нордхофа залишитися на вечерю, але старий чемно відмовився. Річард знову знітився, але зумів на цей раз краще приховати свої почуття.
- Ну як може гідна людина жити в подібному оточенні? - не стримався колись Річардів приятель Берні Епштейн, на що Річард відповів лише безвиразним порухом голови, по якім з’явилося глухе почуття сорому.
Так, він і справді був гідний кращого. Але, невідомо чому, Річардове життя склалося невдало. Його ожиріла сварлива дружина вважала себе позбавленою принад життя, бо зробила ставку на кульгавого коня. Вголос вона цього, щоправда, не висловлювала. Його п’ятнадцятирічний синок пас задніх у тій самій школі, де працював Річард, бавився потойбічними звуками електрогітари вранці, вдень і вночі (переважно вночі) та, начебто, більшого й не прагнув.
- А от від пива я б не відмовився, - сказав Нордхоф.
Повеселішавши, Річард кивнув і пішов по дві пляшки пива.
Його кабінет містився в невеличкій прибудові. Так само, як і вітальню, це помешкання опорядив сам Річард. Але, на відміну від вітальні, в кабінеті він був неподільним господарем, мав змогу сховатися тут від неприємної йому дружини та чужинця-сина.
Ліна, звісно, не схвалювала існування подібної келії, де чоловік відгороджувався від сім’ї, однак завадити цьому вона була нездатна. Створення прибудови було однією з нечисленних мікроперемог Річарда над дружиною. Він, власне, і сам розумів, що для Ліни він був кульгавим конем. Побравшись шістнадцять років тому, вони обидва вірили, що Річард писатиме захоплюючі прибуткові романи, тож незабаром вони роз’їжджатимуть у “мерседесах”. Але роман, який він спромігся написати, виявився зовсім не прибутковим. Критики, у свою чергу, не забарилися відзначити посередність твору. Ліна приєдналася до думки критиків. Це започаткувало їхнє взаємне відчуження. Вчителювання в середній школі, яке вони обидва вважали лише першою сходинкою до визнання, слави та багатства, стало головним джерелом сімейних прибутків. “Зависока сходинка”, - невесело посміхався часом Річард, однак від своєї заповітної мрії так і не відмовився.
Він пописував оповідання, а подеколи статейки, був поважаним членом гільдії літераторів. Щороку він долучав п’ять тисяч доларів до сімейного бюджету власною друкарською машинкою. Завдяки цим коштам, незважаючи на безнастанне ремствування дружини, він забезпечив себе власним кабінетом, який особливо став йому в пригоді з тих пір, коли Ліна відмовилась працювати.
Маєте чудовий кабінет, - проказав Нордхоф, роздивляючись крихітну кімнату, стіни якої прикрашали безладно підібрані естампи.
Саморобний процесор з прилаштованим знизу комп’ютером стояв на столі. Пошарпану друкарську машинку “Оліветті” було тимчасово перенесено на одну з шафок.
- Мабуть, знає свою справу, - проказав Річард, поглянувши на процесор. - Мені здається, ви не дуже вірите, що він запрацює. Правда? Скільки це було Джону? Забув… Чотирнадцять?
Замість відповісти, Нордхоф розсміявся.
- Про дещо ви навіть не здогадуєтесь, - промовив він. - Я зазирнув ззаду в корпус екранного блока. Деякі провідники мають позначку “радіоаматор”. Ви можете мені не повірити, але на решті я прочитав слово “еректор”. - Старий пригубив пиво і, немов згадавши про поставлене питання, додав. - П’ятнадцять йому було. Зовсім недавно виповнилося.
