- Еректор? - спантеличено закліпав очима Річард.
- Атож. Колись був такий електроконструктор. Якщо я не помиляюсь, він мав цю гру років з шести. На Різдво я зробив йому подарунок. Вже тоді він не міг спокійно дивитися на залізяки. Дрібниця ставала від нього скарбом. Цікаво, чи догодив я йому тим набором. Думаю, що дуже… Дев’ять років він служив йому. Навряд чи всі діти здатні на таке, містере Хегстром.
- Авжеж, не всі, - погодився Річард, згадавши іграшки Сета. Занедбані, припорошені пилом або ж навмисне понівечені - скільки всього він виніс на смітник протягом тих же самих дев’яти років.
- Значить, він не працюватиме, - сказав Річард, поглянувши на процесор.
- Не будемо робити подібні припущення, не спробувавши, - заперечив Нордхоф. - Адже хлопчик мав геніальні здібності. Хіба ви не чули про це?
- Я знав, що Джонні захоплювався технікою. Ще в шостому класі він здобув першу премію на науковій виставці штату, в якій брали участь набагато старші за нього діти. Його робота була пов’язана, здається, з програмуванням електронних ігор. Але зараз мова йде…
- Ви знаєте, в п’ятдесятих роках, - перебив його Нордхоф, поставивши пиво на стіл, - якесь хлоп’я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п’ять доларів. Джон розказав мені про це. А ще він розповів, що 1954 року, десь у глушині штату Нью-Мексіко, один хлопчик винайшов тахіони, негативно заряджені частки, яким приписують здатність мандрувати в часі. А хлопчик з Уотербері, штат Коннектікут, в одинадцять років здійснив випробування трубчастої вибухівки, яку він зробив з пластикової плівки здертої з тильного боку гральних карт. Своєю саморобкою він підірвав порожню собачу будку. Діти інколи дивують дорослих, а надто талановиті. Тож сюрпризи не виключені, містере Хегстром. Хто знає, може, щось та вийде. Він був славний хлопчик.
- Ви, мабуть, трохи любили його?
- О, містере Хегстром, - зітхнув Нордхоф. - Я дуже його любив, бо він був хлопець хоч куди.
“Як дивно складається життя”, - подумав Річард. Його брат, відвертий негідник з шести років, був одружений з чудовою жінкою, мав вихованого розумного сина. Однак сам Річард, незважаючи на притаманні йому лагідність та доброту, - якщо взагалі це слово важило у світі, що втратив глузд, - обрав у супутники життя Ліну, яка швидко стала відлюдкуватою та потворно гладкою жінкою і народила йому Сета. Дивлячись у відкрите стомлене обличчя Нордхофа, він думав про те, чому все вийшло саме так і яка в тому була доля його власної вини, властивих йому слабкостей.
- Атож, - проказав Річард, - саме таким він був.
- Я зовсім не здивуюсь, якщо він працюватиме, - мовив Нордхоф. - Анітрохи не здивуюсь…
Провівши Нордхофа, Річард устромив штепсель у розетку і ввімкнув процесор. Коли прилад загув, Річард згадав, що на екрані мусять з’явитися літери ІВМ. Проте цього не трапилося. Жахливо, немов потойбічні голоси домовини, випливло з темряви й зупинилося перед його очима послання:
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ!
ДЖОН.
