Тіні над Латорицею

опустив голову і прикрив повіками очі. Кожному з присутніх у кабінеті по-своєму уявилася картина нічної трагедії, і всі мовчали. Коли м'ясник підвів голову, Коваль спитав: — Чому вас цікавить, де саме знайдено перстень? — Цей перстень… — тяжко зітхнув у відповідь німець Цей перстень… — повторив він. — Тільки тепер повністю розумію, як вона мене обікрала. Мила сестричка! Цей перстень вартий добрих грошей… А казала, що його немає. — Може, хотіла подарувати своєму чоловікові, Карлу. — Не знаю. Відповідаючи на запитання, м'ясник тривожно стежив, як Коваль загортає перстень у промокашку, щоб сховати у сейф. — Краще було б у замшу. — Промокальний папір теж годиться, — відповів Коваль, зачиняючи дверцята. Німець тільки зітхнув і розвів руками: мовляв, на жаль, він іще не хазяїн цього персня. — Повернемося до наших баранів, громадянине Шефер, — сказав Коваль. — Не пригадали, де були вночі на шістнадцяте липня? Запала пауза. — У вашої сестри був ніж, яким Андор Іллеш колов свиней? — Певно, що був. — Нікому не подарувала його, не продала, коли Іллеш пішов від неї? Шефер знизав плечима: — Мені, у всякому разі, нічого не дарувала. Знову запала пауза. Коваль і м'ясник дивилися один на одного. І кожен думав своє. — Хочете що-небудь додати по справі вбивства Каталін Іллеш та її дочок? — Ні. — Ну, що ж, — погодився Коваль. — Тоді на сьогодні все. Раджу до наступної зустрічі пригадати, де були тієї ночі. Щоб обійтися без очних ставок. А зараз ви вільні… Лейтенанте, — звернувся до інспектора Габора, — проведіть громадянина Шефера. Уже на порозі кімнати м'ясник обернувся і спитав: — Коли все скінчиться, перстень віддадуть мені? — Віддадуть тому, кому він належатиме, — відповів Коваль. — А поки що побуде у нас. Як речовий доказ. Коли двері за Шефером і лейтенантом зачинилися, підполковник знову витяг перстень. Гарний витвір якогось східного майстра таїв у собі таємницю. Вся поведінка Шефера свідчила, що ця таємниця йому відома. Але скільки треба попрацювати, щоб старий м'ясник схотів поділитися нею! Втім, може виявитися, що все це не має ніякого відношення до вбивства на Староминаївській. А час іде, неспійманий звір у людській подобі ходить по землі, і він… Коваль, мусить його знешкодити якомога швидше. Розглядаючи перстень, милуючись тремтливим синюватим вогнем, що випромінював сапфір, підполковник помітив на широкій дужці слід від припаю. «Доведеться дати його на експертизу, — вирішив він. — Цікаво все ж, що це за штука!»

IV. Після 16 липня

 

 

1

 

 

Поки в кабінеті Романюка збиралася оперативно-слідча група, підполковник Коваль з цікавістю розглядав барвисті путівники по Закарпаттю. Життя людей глибоким корінням зв'язане з рідною землею, з місцевим побутом, традиціями, звичаями. Закарпаття, століттями відірване від своєї праматері, природно, мало багато своєрідного. Без знання місцевих особливостей годі було розібратися у примхах тутешнього життя. Невеличке містечко, в яке він приїхав, весь час повертало йому призабуті враження воєнних років. У перший день навіть розгубився — таким знайомим, схожим на трансільванські міста і села, що визволяв наприкінці війни, воно здалося. Це враження навіювали не тільки гостроверхі готичні будиночки з червоними черепичними дахами і розцяцькованими фасадами, вузенькі бруковані вулиці, не тільки металеві решітки для велосипедів біля крамниць, кафе і кіно, а найбільше — навколишні гори, гори, які побачив юнаком, долаючи з автоматом у руках їхню смертельну високість. Тоді, сорок четвертого року, сержант стрілецького полку Дмитро Коваль вперше перейшов Карпати. У невеличкому румунському містечку Меркуря-Чукулуй закінчив війну і, повернувшись додому, тільки у снах згадував далекий і чужий світ. Тепер він удруге опинився за Карпатами, спустився до центра Європи, позначеного стовпцем біля Рахова, і ходив по таких стародавніх вулицях, як колись у Меркуря-Чукулуй, серед людей, що зчаста розмовляли румунською або угорською мовами. Але світ навколо вже не здавався чужим, незрозумілим — це була його рідна земля з новим укладом життя. Від