жменю, аж сипалося. Катарін свого не упускала! — Чому весь час кажете Катарін, а не Каталін? — Мама назвала її Катарін. По-німецькому немає Каталін. — Значить, ви не любили сестру? Старий різник знизав плечима: — Я цього не сказав. — Люди чули, як ви погрожували їй. — Мав з нею судитися за землю і частину будинку, але прийшли радянські, і земля стала державною. — Розкажіть докладніше. — Ділянка, де Катарін звела собі будинок, належала батькам. Але вона з Карлом захопила всю землю. Я нічого не міг вдіяти. Ви ж розумієте, з Карлом тягатися було все одно, що у зашморг лізти. — Ви скаржилися, що Каталін не сплатила вам за роботу. Ви допомагали їй будуватися? — Так, обіцяла і не заплатила… — І ви побоялися з нею і шурином воювати з тих самих причин, — у тон м'ясникові закінчив підполковник. Допит Шефера проходив мляво. Коваль ставив запитання, часто ніби про речі сторонні, не по суті справи, ї задивлявся у вікно, терпляче чекаючи, поки інспектор карного розшуку, симпатичний веснянкуватий лейтенант Габор, перекладе запитання і відповідь. Не сподіваючись поки що почути від м'ясника щось важливе, дозволяв собі згадувати деталі справи, немов гортав аркуш за аркушем. Його не покидала тривога: що зараз робить убивця, якщо це не Ернст Шефер, який сидить перед ним? Де він? За тисячі кілометрів чи поряд — простягни руку і візьми!.. Молодий лейтенант увесь час приглядався до Коваля, стежачи за знаменитим сищиком, і, хоч не розумів поведінки підполковника, набирав щораз глибокодумного вигляду. Коваль же тим часом роздумував над тим, чому ні цьому молодому офіцерові, ні дільничному інспекторові Козаку досі не вдалося нічого розвідати. Бідолашний Козак з ніг збився, нишпорячи на Староминаївській і прилеглих вулицях, розпитуючи мешканців. Ніхто з сусідів Іллеш не бачив жодних зайд, не чув уночі шуму на вулиці, навіть передсмертного крику Єви. І все це у передмісті, де частенько прислухаються до того, що робиться за чужим парканом. Що ж стосується Ернста Шефера, який тримається зараз, наче нейтральний свідок, то йому приготовано несподіванку. І хоч би як затягував відповідь, все одно мовчанкою не відбудеться. Наперед відчуваючи розгубленість підозрюваного, Коваль раптом строго запитав: — Де ви були в ніч на шістнадцяте? Пильним оком помітив, як у Шефера ворухнулися руки з грубою золотою обручкою і чорним агатовим перснем на товстих, наче обрубаних пальцях, здригнулися напівопущені м'ясисті повіки. О, Шефер добре розумів його і без перекладача! Поки інспектор Габор перекладав запитання, м'ясник опанував себе. — Як де? Вдома… Я завжди ночую вдома. Лейтенант повторив ці слова. Шефер дивився на Коваля незворушно. — Хто може підтвердити? — Капітан Вегер уже говорив із моєю дружиною, вона підтвердила. — Більше ніхто? Шефер знизав плечима: мовляв, а хто ж іще може знати, де він ночує. Усім своїм виглядом старий німець удавав людину, ні в чому не винну і навіть ображену за те, що його допитують, коли йому так нелегко: хоч якою поганою була Катарін, а все ж сестра! І бідолашні племінниці! А підполковник дивився на нього і думав: якщо не підтвердиться провина Шефера, то через півроку м'ясник і його дружина стануть власниками будинку і всього майна, на яке давно зазіхали. Дмитру Івановичу Ковалю, який віддав усе життя встановленню істини і торжеству справедливості, було б прикро, якби Ернст, який ворогував із сестрою, скористався би її добром. Але це було б законно, бо симпатій і антипатій закон не враховує. Якщо за законом Шефери єдині спадкоємці будинку і майна Іллеш, — значить, це і є справедливість… Але якщо це не гра примхливої долі, якщо Каталін та її нащадків позбавила життя міцна рука м'ясника, то смисл існування Коваля зараз і полягав у тому, щоб викрити убивцю. В цьому буде й найвища Справедливість!.. Підполковник нараз спитав: — Хто ваші сусіди? — Мої сусіди? — Найближчі. — З одного боку живе лікар Івасюк, з другого — пенсіонер Коповскі. Садок межує із подвір'ям інженера лижної фабрики Макогонова, але від будинку це далеченько. — Івасюка немає у місті? — Скоро місяць, як всією сім'єю подалися у відпустку до моря. — А Коповскі? — Майже щодня бачу. — В яких ви з ним взаєминах? М'ясник на мить замислився. — У нормальних. — Повз чиї будинки проходите, коли прямуєте до Староминаївської? Шефер знову знизав плечима, поморщив лоба, намагаючись пригадати сусідів у тій послідовності, в якій проходить повз них. Коваль не вимагав цього списку. Тому уточнив запитання: — Хто з них міг вас бачити на вулиці в ніч на шістнадцяте? Німець здивовано мовчав. — Слухайте, Шефер, давайте говорити відверто — куди ви йшли з дому тієї ночі? Тепер повіки м'ясника залишалися спокійними. «Сюрприз» Коваля, здається, не був для нього несподіванкою. Про що це свідчило: про його вину, про те, що Шефер підготував себе до такого запитання, чи про невинність, яка не боїться ніяких підступів дізнавача? — Нам відомо. — повільно вів Коваль, — що в ніч на шістнадцяте, о двадцять третій годині, ви пішли з дому і повернулися тільки під ранок. Шефер помовчав хвильку, думаючи про своє, потім його грузька постать випросталася, плечі піднялися, і він щось різко кинув лейтенантові Габору. Той переклав: — Я вже сказав, що ночував удома У мене є свідок! Ковалю не хотілося залучати до розмови Коповскі, бо обіцяв зберегти його інкогніто, але зараз подумав, що без очної ставки не обійтися. Поведінка Шефера була не на його користь Справді, навіщо приховувати, що посварився з дружиною і, аби досадити їй, блукав нічними вулицями? Певно, тут не про дозвільне блукання йдеться, недаремно ж Агнеса благала: «Ти цього не зробиш, ти пожалієш мене і дітей!» Йдеться про щось погане, тяжке, про вчинок, від якого дружина намагалася утримати чоловіка. Що ж це могло бути вночі, якщо не похід до сестри з небезпечним наміром? Інакше навіщо і самому
Вы читаете Тіні над Латорицею
