повернемося до наших баранів. Отже, версія «Спадщина». Коваль сховав Наталчин опус у стіл, витяг чорний фломастер і почав креслити нову сторінку графіка. Нижче, як завжди, написав: «Брат Каталін Іллеш Ернст Шефер і його дружина Агнеса». Третій аркуш сьогоднішнього графіка Коваля мав такий вигляд:
Заповнивши колонки, Коваль відсунув папір ї замислився. Багато було у нього запитань без відповідей, багато такого, що ще не стало конкретною версією, але спонукало міркувати, співставляти. Кого чекала вдова Іллеш у гості? Чи приходили ці гості? Те, що Каталін готувалася зустрічати гостей, було ясно. Що він, Коваль, може сказати з цього приводу? Що він уже знає про саму Іллеш? Треба глибше копнути старі зв'язки. Вже відомо, що перший чоловік Каталін був тут жандармом, належав до фольксбунду — спілки прогітлерівських німців в Угорщині. Другий чоловік, Андор Іллеш, — угорець, прізвище якого вона носила і дочку якого Ілону було так само вбито шістнадцятого липня, — й досі живе в Угорщині. Перевірено, що він знаходиться у Будапешті, звідки вже багато років не виїздив, має іншу дружину і двох дітей від неї. До того ж хіба може людина зарізати власну дитину? Час від часу він же надсилав Ілоні посилки… Перший чоловік, тержерместер Карл Локкер, теж відпадає — він був убитий наприкінці війни. Люди знайшли його у лісі повішеним на дереві… А все-таки чому її всі називають удовою? Чи не тому, що Карла Локкера, якого немає в живих, люди вважали законним чоловіком, а другого, Андора Іллеша, тільки коханцем? А де знаряддя убивства? Де ніж? Адже не знайшли його й досі. Коваль узяв синій олівець і написав унизу через весь аркуш графіка: «ДЕ НІЖ?» — потім підвівся і заходив по кімнаті. Знадвору, на вулиці, почулися голоси, гомін. «Закінчився сеанс», — здогадався підполковник. Відчув, що йому вкрай потрібно розім'ятися, подихати свіжим повітрям. Негайно! Та й Наталку зустріне. Він хутко погасив світло і вийшов з номера…
— Так, я мав свою крамницю. — М'ясну? — Торгував м'ясом. — За чехів? — За чехів. — А після тридцять восьмого року, коли прийшли гонведи? — Теж. — Мали крамницю? — Так. — Угорський уряд вас не кривдив? — Ні. — Тому, що ваш шурин служив у жандармерії? — Фольксдойчів не чіпали А з Карлом Локкером я нічого спільного не мав. Це був бандит. — Проте замолоду дружили. Навіть сестру за нього віддали. — Я не віддавав. І Катарін не хотіла. Він залякав її. — Зараз де працюєте? — Кооперативна торгівля м'ясом. — На пенсію не збираєтесь? — Та вже скоро. З Ернстом Шефером підполковник розмовляв у кабінеті Вегера за допомогою перекладача. Те, що Коваль питав зараз у м'ясника, було вже відоме йому від начальника карного розшуку, проте хотів все почути безпосередньо з перших уст, а головне, придивитися до цієї людини. Не заважало навіть те, що розмова велася через перекладача, що, намагаючись виграти час, Шефер прикидався, ніби не розуміє по-українському: Вегер попередив підполковника, що м'ясник знає і російську, і українську мови. У кабінеті начальника розшуку, на другому поверсі, мало не заповнюючи своєю опасистою постаттю усю маленьку кімнату, сидів чоловік, у якого чорна поріділа чуприна вже бралася сріблом. Він не був схожий на людину, вбиту горем, проте і не здавався щасливим спадкоємцем, який силою волі стримує радість, пригашує блиск очей, щоб не стерти з лиця скорботу. — Від свого шурина мав лише горе, — додав німець — Це був грабіжник і садист, якого світ не знав. Він і мене весь час грабував. — І сестра не могла захистити? — Сестра? — Шефер наморщив лоба, намагаючись зорієнтуватися, як вигідніше відповісти. Коваль з цікавістю спостерігав за ним. — З Катарін ми не дуже дружили. — З рідною сестрою? Вас у батьків було тільки двоє. — Вона мала нелегкий характер. — У чому це виявлялося? — Ну, — зам'явся Шефер. — Може, під впливом свого чоловіка. Про мертвих говорять тільки добре. Все-таки це сестра моя… — Якщо не йдеться про вбивство. Зараз треба говорити! про живих, і про мертвих тільки правду. — Вона з дитинства любила забирати собі все, що бачили очі: кращу іграшку, більше яблуко, якщо цукерки чи горіхи — так повну
