Долетів її голос: «Дік, ти вдома, відчини!» Коваль насилу відірвався від графіка, відчинив двері і знову повернувся до своїх паперів. — Чого ти замкнувся? Спиш? — Дівчина глянула на стіл і переповнену попільничку, з якої уже вивалювалися недопалки. — А-а, працюєш! Нудишся? — Умгу, — кивнув батько, все ще в полоні своїх думок. — Тут якийсь стариганчик приходив. Він дочекався? — Умгу. — Запитання Наталки нарешті пробилося до свідомості Коваля, і він спитав сердито: — Ти не могла відіслати його в міліцію? Потім подумав, що зустріч з Коповскі була дуже корисною і хто зна, чи розговорився б той так щиро серед казенних стін, буркнув уже спокійніше: — Ну гаразд. Але у майбутньому нехай шукають мене там… — А ти обідав, тату? — Коли батько гнівався, врятувати становище могла тільки ніжність. — Татку, чуєш? — повторила Наталя знову. Знала, що уже не можна назвати його жартівливим «Дік», по перших літерах імені, по батькові та прізвища, а тільки серйозним і ніжним словом «татко». — До чого тут обід? — не охолов Дмитро Іванович. — Обідав, обідав. — А що ти обідав, татку? — не відступала Наталя. — Яблука, — буркнув підполковник. — Цілий кілограм. — Ага, яблука на обід. Чудово! Фігуру бережеш? — пішла в наступ дівчина. — А я молодець, сьогодні вже тричі їла, — посміхнулася вона. — Сама себе не похвалиш, ніхто не поцікавиться. Зараз побіжу до буфету й візьму тобі чого-небудь. Ти що хочеш? Бутерброди, яйця, кефір, сік? — Давай, давай… Все одно. Бутерброди були з шинкою. Спочатку Коваль думав переглянути за вечерею газету, але, як тільки підніс перший бутерброд до рота, відчув, що жахливо зголоднів. Він жадібно їв, мало не ковтаючи куснями, і не заглядав у розгорнуту газету. Наталя із співчутливою усмішкою дивилася на нього. Відкоркувавши пляшку айвового соку, вона наповнила дві склянки: собі і батькові. — Взагалі, тату, так далі діло не піде. Що я повинна, як нянька, слідкувати за тобою? Бутерброди — це вечеря. А вдень треба їсти гарячу страву. Сьогодні вже пізно, а завтра, будь ласка, спустись униз, в ресторан, і пообідай. Або десь у місті зайди до їдальні. Біля самісінької міліції є прекрасна їдальня. Я серйозно кажу, головне — суп чи борщ, а то виразку шлунка наживеш, курець! При такому розумовому напруженні, — повчально продовжувала дівчина, — треба бути ненажерою. Хіба не так? Коваль не відповів. Здається, і не слухав Наталю. Він усе ще міркував про Коповскі і його візит. — У тебе поганий настрій? І все через мене? Ну, винувата, тату. І врахую… А може, я зарано прийшла? Ти ще хочеш посидіти на самоті? Попрацювати? То я в кіно збігаю. Тут навпроти готелю… Мовчиш? Значить, згода? — Іди. — Коваль зрадів можливості побути годинку-другу на самоті. — Тільки після сеансу відразу назад, не розгулюй опівночі. — Слухаюсь, товаришу підполковник! Біля дверей Наталя раптом зам'ялася, постояла і повернулася до столу. — Тату, ти перестав сердитися на мене? Правда? — Ти іще тут? — Дік, я хочу тебе розсмішити. Ми на турбазі сьогодні жартували, мої нові друзі знають, хто мій батько, що ти, одним словом, сищик. Ми написали колективний детектив на одну сторінку з продовженням… Ну, пародію, жарт. — Наталя порилася в сумці і добула звідти аркушик зі шкільного зошита. — Я так поспішала, щоб тобі показати, але ти відразу накрив мене мокрим рядном. Наталка поклала аркушик на ріжок столу і вже з коридора додала: — Почитай, коли звільнишся. Мої друзі захоплюються науковою фантастикою, і тому у нас гібрид вийшов, плутанина, але — весело! Спасибі за увагу! А тепер я щезаю! Головне, не шукай якогось сенсу, змісту — його немає і його не треба… І не ображайся, будь ласка. Це ж жарт. Залишившись один, Коваль краєм ока глянув на аркушик і прочитав: «Се присвячується великому криміналісту не менш великої фантастичної епохи нашої!» Узяв папірець у руки, підніс до лампи. Нижче від посвяти починався сам «детектив»
Ламкі морські хвилі пестили ніжне ялтинське узбережжя. Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю…
— Ну й нагородили! — засміявся Коваль. — Ну й зайці!.. Проте, як кажуть французи у таких випадках,
