Локкер був людиною нестриманою і небезпечною. Недавно перед цим, на Великдень, він, сп'янівши, схопив сокиру і вигнав з двору всю свою родину. А скільком людям кастетом провалив голову, скількох дівчат зґвалтував! «Давно треба його до рук прибрати», — сказав старший поліцай, якому я все розповів, і пообіцяв під кінець дня прислати до крамниці охорону. З цього я зрозумів, що й поліція ним незадоволена, а головне те, що поліція була чеська, а Локкер відкрито тягся до святостефанського, як називали угорці, королівства і виступав проти чехів. Я повернувся у крамницю і знову почав торгувати. Тим часом Карл під'їхав на велосипеді і сів на вулиці навпроти мене на лавочці. Крізь відчинені двері я бачив, як він не зводить з прилавка очей, і не міг важити м'ясо — у мене тремтіли руки. Потім до крамниці теж на велосипедах під'їхали Шефер з Краснаї Юлієм і запропонували мені купити свиню. Я попросив їх захистити мене… А може, все це про мене та Локкера не потрібно розповідати, не цікаво? — уставився на підполковника Коповскі. — Але майте на увазі, це зв'язано з братом Каталін…» Підсліпуваті, безбарвні очі старого палахкотіли зовсім по-юнацькому. «Розповідайте, розповідайте, мені цікаво», — заспокоїв його Коваль. Коповскі забув, де зупинився, і кілька секунд сидів мовчки, наморщивши лоба та водячи очима. «Ви попросили Шефера і Краснаї захистити вас від Карла Локкера», — нагадав підполковник. «Так, так, — заквапився гість. — Просив їх не йти з крамниці. А Ернст сказав, щоб я підійшов до Карла і спробував помиритися. Я взяв великий ніж і в супроводі Шефера та Краснаї попрямував до лавочки, на якій зловісно громадився Локкер. «Що ти хочеш від мене?!» — спитав я Карла. У відповідь на це Локкер підхопився і пляшкою хотів ударити мене по голові. Я встиг відстрибнути вбік, і в цей момент з'явився поліцай, який і забрав Локкера в участок… Але незабаром його випустили, і ми з Розалією боялися вийти на вулицю — він і жінці переказав, що заріже, якщо вона не буде його. Так минуло кілька днів. Потім молодий Локкер раптом зник з очей. Говорили, що втік до Угорщини. У листопаді цього ж тридцять восьмого року угорські гонведи окупували Закарпаття. З ними повернувся у наше містечко і Карл Локкер — тепер уже сакасвезет — солдат угорської королівської жандармерії. Про нас з Розалією він наче забув, одружився на гарненькій сестрі свого компаньйона Шефера — Катарін, яка жила тоді з батьками у селі Верхньому Коропці. Але то нам тільки здавалося, що забув. Ставши тержерместером, начальником участку, Локкер схопив нашого хлопчика Едварда за те, що той не ходив на примусові заняття левентів — воєнізованої молоді. Він тримав його у глибокому підвалі і калічив. — Очі Коповскі спалахнули вогнем ненависті. — Ми з Розалією валялися у нього в ногах, віддали все, що у нас було, зубожіли, але він так і не випустив нашого хлопчика, а відправив в якийсь табір під Будапешт. Більше ми не бачили Едварда…» Коповскі замовк. Коваль не порушував тяжкої мовчанки. «І Шефера просили, щоб допоміг, адже він став родичем Карла, — сказав Коповскі, витерши хусточкою лице, — і жінку, цю саму Катарін, — земля їй пухом, — яку хтось тепер убив. Усе було марно… Моя Розалія, — сумно додав він, — збожеволіла. А я ось тут… Я не знаю, чому Катарін не виселили звідси, де її чоловік наробив стільки горя людям, — сказав старий по паузі. — Нехай сама вона не винна, але ті, що потерпіли, все одно бачити її не можуть. Можливо, тому не виселили, що рідний дядько її, Вальтер, був у Народній раді, а потім працював у райвиконкомі… Це ж колись Карл заарештував його за антиурядову пропаганду і відправив у штрафний батальйон. Вальтер втік із штрафбату, перейшов фронт, став комуністом і потрапив у школу, де навчалися радянські розвідники. Його у сорок третьому скинули сюди на парашуті, і він партизанив в окрузі. Допускаю, що саме він або його хлопці і повісили Карла у лісі…» «Це дуже цікаво», — промовив Коваль, поклавши собі неодмінно зустрітися із дядьком Каталін. Але Коповскі, немов угадавши думки підполковника, додав: «Він уже вмер, минулого року». «А хто, по-вашому, з колишніх жертв Локкера або їхніх близьких міг мститися тепер Каталін?» — спитав Коваль старого. Коповскі знизав плечима: «Хто його зна. Таких, певно, багато. Ціле наше містечко і навколишні села». «А конкретно?» «Конкретно нікого не можу назвати, не знаю…» Підполковник відірвався від спогадів і оглянувся. Уже темніло. Він смикнув шнурок настільної лампи. Рівний жовтий круг світла безшумно впав з низького абажура на червоне слово: «Помста», — висвітлив руку Коваля і його схилене чоло. Дмитро Іванович знову затиснув між пальцями ручку, дописав унизу: «Старий Коповскі», — поставив свої позначки: мінус, плюс, запитання. Через кілька хвилин графік після заголовка «Помста» набрав такого вигляду:
Двері номера поторгали, потім тихенько постукали. Так звичайно шкрябалася Наталя.
