У номер туриста постукали. Це був перекладач. — Дозвольте, товаришу Хорват. Я привів вам зубного лікаря. І перекладач пропустив уперед повну біляву жінку у білому халаті. — Ах, зубного!.. Так, так, дуже вдячний. — Імре болісно поморщився. — Спробую чимось допомогти, — сказала жінка. Перекладач схвально закивав головою. — Звичайно! Треба ж якось врятувати вас від болю, — звернувся він до Імре Хорвата. — Адже з самого ранку мучитесь… А вам належить відпочити. — Він повернувся до жінки в халаті: — Завтра нас чекає тривалий переїзд автобусом. Хорват розв'язав шарф, яким була закутана шия. — Добре, що немає флюсу, — підбадьорливо сказала лікар. Хворий зсунув два крісла, підсунув ближче лампу і важко опустився в одне з них. — Ну що ж, подивіться, але зуб цей запломбовано, і я не хотів би, щоб в дорозі його колупали. У мене є свій лікар, і, повернувшись, я серйозно візьмуся за цю справу… Але тільки вдома… Чи не змогли б ви дати мені зараз просто щось заспокійливе? Оглянувши зуби Хорвата, лікар сказала: — Зовні нічого не видно… Можу запропонувати вам простий, але дійовий засіб — анальгін. Прийміть таблетку на ніч. Візьміть ще й снотворне… Зуб закритий. А я не чародій. Одне слово, це найрадикальніше в даній ситуації. — Еге ж, не повезло вам, Імре, — співчутливо сказав перекладач. — Я зараз принесу снотворне. Є у мене і ноксирон, і еуноктин — на вибір. Сам погано сплю. Дуже стомлююсь у дорозі. — Буду вдячний. Коли лікар і перекладач вийшли, Імре Хорват замкнув двері на ключ, замислено подивився на годинник і почав чекати ліків. Очевидно, перекладача затримали інші туристи, і він приніс таблетки тільки через годину — о пів на одинадцяту. Хорват подякував ще раз і попросив переказати Лайошу Сабо, що у шашки він сьогодні не гратиме, бо негайно ляже спати…
* * *
… Вікно було темним, таємничим: адже Віталій не вмикав світла. Учепившись за підвіконня, Таня підтяглася на руках і стрибнула у темряву кімнати. — Талику, це я, — весело сказала вона, їй ніхто не відповів. «Невже не дійшов? — подумала дівчина. — А може, це й не його номер?» — її немов холодною водою обдало. Приплив сміливості вже минув, їй здавалося неможливим знову стати на карниз і піти по вузькій трубі, якою вона потрапила у кімнату. Що ж робити? Уже не рада була своїй безглуздій витівці. У кімнаті панувала тиша. Ні подиху! Очевидно, в ній нікого не було. Таня вирішила вийти через двері — номер Віталія, певно, десь поблизу. Якщо ж зіткнеться з коридорною, то скаже, що забула у номері якусь річ. У крайньому разі, повернеться і рушить униз до виходу з готелю. Вона підійшла до дверей. Двері були замкнені. Щоб не блукати у темряві, ввімкнула світло. Кімната і справді виявилася порожньою. У кутку стояв акуратний імпортний чемодан з м'якої кофейного кольору шкіри. «А якщо зараз повернеться господар?!» — з жахом подумала дівчина. Ключа ніде не було. Вона погасила світло і знову підійшла до вікна. «Треба йти, — квапила думка, — дивись, що-небудь запідозрять, коли застануть». Таня лягла на підвіконня, потім підвелася, тримаючись за лутку і тремтячою, непевною ногою шукаючи карниз: тільки б не посковзнутися! Вона втратила орієнтацію і не знала, в який бік рухатися. В голові гуло, як у порожній діжі. Вона ні про що не думала тепер, тільки про одне: благополучно спуститися. Зрештою вона зробила помилку — глянула вниз. Земля здалася недосяжно далекою і невмолимо грізною. Дівчина уявила — ніби вже й відчула, як її ребра болять від удару об цю жахливо тверду землю. Страх, відомо, поганий помічник. Обмацуючи кожний кам'яний горбик спиною, Таня почала посуватися уздовж стіни, та враз завмерла, вчепившись витягнутою рукою у раму дальшого вікна, не маючи сили поворухнутися. Уже готова була влізти у будь-яке вікно і покаятися, попросити допомоги. В цей час її помітили знизу. Якийсь старий, ідучи подвір'ям, зупинився, придивився і раптом
