забившись у куток, спочатку мовчав, потім хрипко промовив: — Я ж казав, боже, я ж казав… Що ти наробила! — Я наробила, я й відповідатиму, — сказала Таня твердо. — А, власне, що я такого зробила?!
3
Ще мить тому на подвір'ї брата Каталін Іллеш, Ернста Шефера, було тихо і спокійно. Тільки нічні комахи, немов невидимки, зрідка шаруділи травою… Десь пискнула миша, десь тріснула кора, упав жук разом з листочком… Усі звуки танули в густій темній зелені, що зливалася і з землею, і з небом. Ще мить тому… І раптом!.. Цей звук був такий несподіваний у глухій тиші Двору! — Гадаєш, я стара дуринда і нічого не розумію?! Я все бачу, все тямлю — я ще не з'їхала з глузду, не надійся!.. — вирвалося з розчиненого темного вікна будинку, де жив з дружиною Ернст Шефер. До того, як сусідський сад поглинув цей крик, прокинувся і старий Коповскі, який чутливо дрімав у своєму дворі під акацією. Старий розплющив очі. Підвівся з розкладушки, занурив ноги у росяну траву і пошарив ними, намацуючи капці. Розшукавши взуття, Коповскі попрямував до парканчика, що розділяв два подвір'я. Своє одноманітне життя йому вже давно набридло, і він не відмовлявся від найменшої нагоди влізти у чуже. Це була незлобива цікавість, схожа на цікавість дитини, котра спостерігає за чужою, недоступною їй грою. Влітку старий частенько спав у садку. Приємно було прокидатися сизуватим ранком від пташиних голосів і починати день зеленим кольором, а не побіленою стіною, — він чув, що зелений колір зміцнює нерви, і цілком був із цим згоден. Єдине, чого з самого дитинства боявся Коповскі у садку. — це гусені. І тому ніколи не ставив розкладушки під фруктовими деревами, звідки гусінь сипалася пухнастими колечками, а потім гидко розповзалася по простирадлу. Старий усе життя прожив поряд з гусінню, нищив її, доглядаючи садок, і все-таки боявся роздушити яку-небудь уночі, жахався навіть думки, що гусениця може впасти в його відкритий уві сні рот… Крик з дому Шеферів не повторився. Коповскі потоптався біля парканчика, що сягав йому вище голови, відхилив дошку, яка трималася на одному цвяху, наперед смакуючи події, які могли відбутися. Але у сусідському домі все затихло. Коповскі ще раз глянув на відчинене вікно в сусідському домі і вже хотів повернутися на свою продавлену розкладушку, як голос товстулі Агнеси Шефер знову злетів над двором. Виразно, з наростаючою силою і твердістю, голос цей устромлявся в щільну темряву, пронизуючи паркани, муровані загорожі, дерева, сараї… Завовтузився у будці пес, але кричала хазяйка, і він заспокоївся. — Ти не підеш! Нікуди не підеш! Якщо твоя нога ще раз переступить її поріг, якщо ти це зробиш, пожалкуєш: я тебе і знати не схочу!.. А це стерво я наскрізь бачу. Я сама піду до неї!.. — кричала стара Агнеса, змішуючи у запалі німецькі слова з угорськими та українськими. Вона немов забула про пізній час і про те, що її можуть почути чужі люди. — Тихше, Агнесо. Заткни пельку. Вікно відчинене. Присягаюся — погано тобі буде! — зацитькував чоловік, м'ясник Шефер. Потім старий Коповскі з жалем побачив, як вікно зачинилося. «Про кого це Агнеса говорила? — міркував він. — Чи не про сестру чоловіка, Каталін? Ніяк не охолоне, ніяк не простить їй спадщини… І чоловіка весь час підбурює проти неї. Ге-е, дурна баба. Все ж таки — сестра… Скільки років минуло, а не заспокоїться ніяк. Далася їй та ділянка — своя не гірша… Ну, обділила Каталін, звичайно, братика. Хитра баба, жила… Та й те сказати, всі вони такі — Шефери… Хоч братик, хоч сестриця… Ні свого, ні чужого з рук не випустять. Не віддав би Ернст сестрі й ламаного пенге, якби не чоловік Каталін — отой жандарм Карл Локкер. Його й Ернст боявся… А вже як прийшли радянські і повісили Карла, стало Шеферам не до батьківського спадку… А яка гарна була замолоду Каталін — усі чоловіки^задивлялися! Вулицю переходили, коли назустріч ішла, щоб хоч оком кинути. Та й зараз…» Старий покрутив головою, прицмокнув губами і побрів назад під свою акацію. «А як узяв її Локкер, як став він тержерместером[1], усю свою зажерливість показала… Людей вона, правда, не кривдила, як її чоловік, але від награбованого жандармом не відмовлялася…» Лягти Коповскі не встиг. Новий лункий звук обірвав його думки і примусив знову шмигнути до паркана. У Шеферів гучно хряпнули двері. Відхиливши одірвану дошку, старий Коповскі жадібно вп'явся очима у темряву. Ернст Шефер швидко збіг з ґанку. Раптом вікно знову прочинилося, спалахнуло вогнем і кинуло широку смугу світла на подвір'я, паркан, садок, примусивши Коповскі принишкнути за огорожею. У вікні з'явилася Агнеса, трохи не наполовину виваливши на підвіконня своє огрядне тіло. — Ти цього не зробиш, Ернсте, — вже благала вона. — Ти пожалієш мене і дітей. Еге ж, ти цього не зробиш? Шефер прямував до хвіртки. Минаючи сарай, він на мить зупинився і смикнув, немов норовистий кінь,
