Тіні над Латорицею

загорлав так, що водій продуктового фургона біля підсобки ресторану вискочив з кабіни. А з відчинених вікон готелю повистромлялися цікаві, завертіли головами на всі боки, ще не знаючи, куди дивитися. Старий відразу спрямував їхню увагу. — Ти що там робиш? Чого лазиш?! — кричав він, потішаючи публіку. — Я зараз міліцію покличу. Таня розгубилася, не знаючи, що відповісти, і крикнула перше, що спало на думку, не відчуваючи безглуздості своїх слів: — Я у триста сьомий іду… Згори, певно, з четвертого поверху, — вона не бачила, бо боялася поворухнутися, — долетів чийсь регіт. Від образи і напруження кров ударила їй в обличчя. З вікна, за раму якого вона трималася, висунулося злякане, навіть у присмерку бліде обличчя Віталія. — Давай сюди, дурна, — прошипів він. — Я не можу. — Злодійка! — не вгамовувався старий внизу. — Я не злодійка! — не стрималася Таня. У неї зірвався голос, і вона заплакала відкрито, гучно, розуміючи, що має зараз вкрай жалюгідний вигляд. Віталій відірвав її подерев'янілу руку від рами і втяг дівчину по стіні у свій номер, у двері якого вже тарабанили черговий адміністратор готелю разом з коридорною. Стався величезний скандал. … Хвилин через десять унизу, в холі, міліціонер розпитував свідків. Молоденька коридорна плакала. Вона недавно тут працювала — і відразу такий випадок. — Я сказала їй, щоб залишила готель, що вже пізно. І вона пішла. Звідки я могла знати, що вернеться через вікно…. Віталій стояв скуйовджений, розгублений, з виразом благання на обличчі. — Я не хотів… Я не думав, що вона це зробить… У мене завтра концерт. Я тут на гастролях з Держконцертом… Я, чесне слово, не знав… Дуже прошу, не повідомляйте дирекції! — Ви давно знайомі? — спитав міліціонер Віталія. Таня, яка вже опам'яталася, попередила відповідь: — Це мій друг дитинства. Ми тут випадково зустрілися. Ми хотіли посидіти, замовили вечерю у номер… Хіба не можна?! І раптом мені наказали вийти. Наказали, розумієте? Я не звикла, щоб мене виганяли… Я просто з принципу хотіла повернутися! — Дівчина квапилася, захлиналася словами, накручуючи на палець пожмакану, збруднену фарбою від очей хустинку. — З принципу!.. Мене все одно не пустили б. І тоді я вирішила пройти іншим шляхом. Я за годину все одно пішла б звідси… Зачіска у неї розметалася, плечі були по-пташиному підняті, вона не знала, що іще додати, щоб її зрозуміли, щоб їй повірили і щоб швидше закінчився весь цей жах. У холі товпилися цікаві. Старий, який першим помітив Таню на стіні, чим дуже пишався, голосно обурювався: — Дожила молодь, лазить по вікнах! Бачили ми таких! Гастролерша!.. Міліціонер тим часом перевіряв документи. — Чому ви зараз в Ужгороді, Красовська? Що тут робите? — питав дівчину. — Я проїздом… — Я ж казав — гастролерша! — задоволено хмикнув дід. — Від таких усе горе й біда! Не вірю я їй. І ви не вірте, товаришу міліціонер! Бачите, яка розцяцькована, розмальована! А як зухвало дивиться — усе їй ні по чому. Нахаба! — А ви не ображайте! — обурилася Таня. — Ніхто вам не дозволяв ображати. Ви ж не знаєте, хто я! — Видно, хто ти! — огризнувся старий і знову повернувся до міліціонера: — Ви, товаришу, гарненько перевірте її документи, перевірте, що за особа. Міліціонер підійшов до телефону і викликав машину. — Доведеться проїхати у відділення, — сказав він Тані. — І вам, молодий чоловіче, і вам, — повернувся до дідка. — Я не поїду, — здригнулася дівчина. — Це вже від вас не залежить, — нахмурився міліціонер. — Поїдете туди, куди треба. Якщо ваші документи справді в порядку, то вас, можливо, й відпустять. Але думаю, що доведеться сплатити штраф за порушення громадського порядку. Це у кращому разі. В гіршому — може бути і п'ятнадцять діб… Я вам нічого не гарантую. — А чого я повинен їхати? — обурився Віталій. — Я ж не винен! — Громадянка Красовська була у вашому номері… Отже, ви причетні до цієї справи. Зрештою, у відділенні все з'ясуємо, — терпляче пояснював міліціонер. Дідок, щасливий з того, що затримав злочинницю, — а він був упевнений, що Таня — злочинниця, — із задоволенням погодився проїхатися міліцейською машиною. Він був сповнений ентузіазму, приємне почуття виконаного обов'язку розпирало його. Віталій одразу знітився. Тим часом черговий адміністратор, яка весь час бігала по холу та благала сторонніх розійтися, зовсім розхвилювалася: — Таке мені вперше трапилось! За всю роботу подібного не було. Яка ганьба! Дівчина — і у вікно! І треба ж, щоб саме у моє чергування!.. У вікно на третьому поверсі!.. На третьому поверсі!.. — Помітно було, що саме думка про третій поверх вражала її найбільше. Коли затримані і свідок сідали в міліцейський фургончик, біля входу у готель зібрався натовп. Дівчину проводжали репліками: — Гарненька! — Через таких красивих знаєте що буває! — Кажуть, вікном чемодани витягала! Смілива! — А багато їй дадуть? — поцікавився хтось. — Та вже дадуть, не хвилюйтеся! — А цей, модний, подавав їй чемодани. Ціла ватага. — Іноземці дивляться. Туристи. Ганьба яка! — бідкалася тим часом черговий адміністратор, помітивши у натовпі кількох угорців. — Повернуться додому, що вони розкажуть… — У Фінляндії злодіям руки відрубують. І правильно. Тому там замків немає… — На півночі люди суворі. — Не тільки на півночі. У Лівії, в Африці, так само… Коли двері фургона із заґратованим віконцем зачинилися, Таня по-справжньому злякалася. Усе приниження, якого вона зазнала, потонуло у цьому страху. Дівчина глянула на свої тремтячі пальці і раптом з якоюсь злою втіхою подумала, що вона жалюгідна, що зараз таку її легко розчавити до кінця, до останку. «Що ж тепер буде? Що буде?!» — чула вона свій голос зсередини. Але вона не плакала тому, що навпроти сидів дід, якого зненавиділа. А поруч нього — міліціонер. Міліціонер байдуже дивився собі під ноги, а старий щось бубонів, немов репетирував свою майбутню промову у відділенні. Віталій,