сили. І не треба забувати, що Самсонов — боягуз. А значить, весь час тремтів, як заєць, і від страху був більш лютий… — Вам, Семене Андрійовичу, детективи писати, — криво посміхнувся Коваль і знову мимоволі згадав Наталчин «Шлях до ніріапуса»… Оперативна нарада наближалася до кінця. Вона нічого не вирішила, тільки уточнила погляди учасників і остаточно розділила оперативно-слідчу групу на два табори: Тура з Бублейниковим і Коваля з Вегером.
2
У Коваля вже стало звичкою заходити вранці у маленьку кав'ярню на вулиці Миру, де пригощали чудовою кавою. І після роботи тут можна було спокійно посидіти, подумати, не напружуючись, а так: схоплюючи то одну, то другу думку, що народжувалися, пливли, зникали і знову народжувалися. Сьогодні, тікаючи від суперечливих думок, що цілий день атакували його, підполковник завітав сюди, розслабився і віддався потоки асоціацій, які, завдяки своїй несподіваності, навіть алогічності, іноді підказували несподівані рішення. Каву було допито. Дмитро Іванович узяв ще одну чашечку. «Добре, що Наталка не бачить, скільки я п'ю цієї чорноти, — був би сімейний скандал… Коли б швидше знайшли ченця… Від допиту його багато залежатиме… Звичайно, краще було б самому допитувати, Бублейников дуже гарячкує… Нетерпеливість і непримиренність майора цілком зрозумілі, але вони можуть зашкодити справі… А як йому про це скажеш?.. І так уже ображається, сердиться… Треба буде показати цьому «брату Симеону» перстень — цікаво, як він реагуватиме на нього… Так, перстень. Перстень, перстень… Що може сказати чернець про цей фамільний перстень Локкерів?.. А хто іще міг бачити цей перстень? Не тоді, а тепер?.. Гм, як я цього не врахував?..» Коваль підвівся, квапливо розплатився і мало не вибіг на вулицю. До будинку міліції було недалеко, і за кілька хвилин він уже пройшов повз здивованого чергового, з яким півгодини тому попрощався до завтра. Переступаючи через два-три східці, піднявся на другий поверх, у кабінет Вегера, де застав капітана, який складав у сейф папери. Капітан не встиг здивуватися раптовій появі підполковника, як той видихнув: — Телефон є у нього? — Який телефон? У кого? — У хустівського таксиста! І у Диби з Ужгорода. Службовий, квартирний — однаково! — Зараз скажу, щоб подзвонили в автопарки і з'ясували. — Вегер умів не дивуватися і не розпитувати. Він незворушно глянув на Коваля, який важко опустився на стілець, підійшов до апарата і розпорядився. — Фу, треба менше курити, починаю задихатися, коли поспішаю. І як це я випустив з уваги?.. Склероз, мабуть, старість підстерігає, лиха година! Раніше такого не бувало… Забув важливу деталь… Виконавши завдання підполковника, Вегер із задоволеним виглядом повідомив: — У нас хороша новина, Дмитре Івановичу. Знайшли цю святу особу. В Києві, у печерах! — Капітан урочисто поклав на стіл перед Ковалем повідомлення по всесоюзному розшуку громадянина Гострюка Семена Гнатовича. — Добре, що прізвище не змінив. Закопався, гад, у ці ваші печери. — Які ще печери? — не втямив відразу Коваль. — Київські. Де мощі святі. У Лаврі. Бував я там, руки коричневі їхні бачив. Так от цей Гострюк там працює. Мало того, він і справді приїздив сюди за три тижні до загибелі Іллеш! — Як установили? — Брав на роботі відгул на три дні, з двадцять четвертого по двадцять сьоме червня. А двадцять шостого його бачили тут. Одне до одного. А потім він, можливо, приїхав удруге і… був тим самим нічним гостем, якого на своє горе зустріла Каталін. У вас хіба є сумніви, Дмитре Івановичу? — спитав капітан, наштовхнувшись на спокійний погляд Коваля. — Які можуть бути сумніви? Якщо не Довгий та Клоун, значить, його робота… Вони тут, за фашистів, пани ченці навчилися катівської справи. — Усе це добре. Добре, що встановили його приїзд. Але цього мало. Ви не поцікавилися: у ті дні, коли сталося вбивство, він не брав відгулу? — Аякже, Дмитре Івановичу. Мав розмову з Києвом. Там перевірили всі документи. Ні, не брав відгулу. За їхніми лаврськими відомостями, був на роботі. — Голос Вегера трохи пригас. — Але ж це тільки паперові відомості. Міг схитрувати, попросити кого-небудь за себе попрацювати, та так, щоб ніхто не пронюхав. Ці колишні ченці, як алкоголіки, завжди один одного покривають, точно! — Візьмемо його сюди. Поговоримо. Поки що це найреальніше, що можемо зробити, капітане. Чи не так? Але взагалі нам з вами треба бути обережними у висновках. Щоб не повторилася історія з Казанком… А що там Довгий і Клоун, що говорять? — Тур допитував. Разом із майором. Усе те саме товчуть. Повторюються. — Ну що вони так довго, Василю Івановичу? Додзвонилися у парки? До кабінету Вегера заглянув сержант. — Товаришу підполковник, хвилин двадцять тому вам телефонували, але до нашої кімнати потрапили. Ось номер залишили. Просили негайно подзвонити. Я вас у готелі розшукував, там лише дочка ваша була. — Хто дзвонив? Звідки? — З Ужгорода. Прізвище Диба. — Оце так! Давайте
