телефон. А кажуть, немає телепати на цьому світі. Значить, з Ужгорода? Спасибі. Сержант вийшов. Капітан Вегер і далі стримував свою цікавість, знаючи, що запитувати начальство не годиться. Треба буде — само скаже. Коваль тим часом швидко набрав номер: — Чорт візьми, зайнято! — Значить, щось серйозне, — ніби кудись у простір промовив капітан, — коли ви вже… — Він не хотів сказати «чортихаєтесь» і не сказав, але підполковник його зрозумів — Перстень, ось що! Чи був у пасажира перстень?.. О, нарешті, — перевів дух Коваль, почувши у трубці довгі гудки. Біля телефону був Диба. — Це підполковник Коваль. Олексію Федоровичу, ви мене шукали? Щось хотіли сказати? — Дмитре Івановичу, добрий день! Пробачте, що турбую, але я подумав, може, важливо, а приїхати не виходить. Ще два дні не вирвуся — сімейні обставини… Я пригадав оту поїздку… — Що саме ви пригадали? — Коваль нетерпляче забарабанив пальцями по столу. — На руці у того пасажира був годинник, мабуть, швейцарський, ромбічний. Він у машині звіряв час по радіо… Я тоді ще подумав: гарний годинник. А потім забув, тільки тепер у пам'яті спливло… Не знаю, чи потрібно це вам… — Усе потрібно. А на руці персня у нього не було? Із великим сапфіром. Синім камінцем… Пригадайте, будь ласка, це дуже важливо. — Зараз, зараз… Пригадаю… — У трубці Коваля стало тихо, тільки вчувався далекий подих схвильованого співрозмовника. Через півхвилини Диба твердим голосом сказав: — По-моєму, був якийсь перстень, на правій руці… Але боюся помилитися: чи це у того пасажира, чи в якогось іншого… Якби поглянути на той перстенець, згадав би. — Ви коли звільнитесь? Через два дні? Відразу і приїздіть. Виписую вам повістку… Чекатиму. Коваль поклав трубку на важіль. Вегер уже все зрозумів. — Час, значить, звіряв, — задумливо повторив Коваль. — Завтра доставлять ченця. Якщо привезуть сьогодні, пізно ввечері, будемо допитувати? — Відразу ж. У будь-який час. А тепер давайте подзвонимо у Хуст, Косенку. Піднімаючись готельними сходами на другий поверх. Коваль задумливо побрязкував ключем об металеву бляху, на якій було витиснено номер кімнати. Косенко твердо заявив, що його пасажир з Уралу мав тільки обручальний перстень.
3
— Значить, не приїздили на Закарпаття двадцять шостого червня? Колишній чернець кивнув. Він був худорлявий і високий. Лице мав м'яке і смиренне. Світлі, молочно-білі, як у немовляти, очі «брата Симеона» неспостережливій людині здалися б стомленими і погаслими. Вони навіть не оглянули міліцейського кабінету, майора Бублейникова і капітана Вегера, що сиділи за широким столом. Коваля, який стояв біля вікна, а відразу байдуже втупилися у ніжку віддаленого стільця, немов у точку опори. Цей тупий погляд був облудним — господар його нібито не днвився, а насправді бачив усе навколо до останнього ґудзика і найменшої щілинки. Мовчанка тяглася майже хвилину. «Нащо йому приховувати свій приїзд, коли нічого поганого не зробив? Які в нього для цього мотиви?» — міркував підполковник Коваль, уважно вивчаючи ченця, як фортецю перед атакою: темний обвислий піджак, лупа на комірі, м'яке, не густе сиве волосся торкається плечей, тонкий нервовий ніс сіро-глиняного кольору, мішки під очима, і погляд… — Чого ви темните, громадянине Гострюк? — мало не підскочив на стільці Бублейников, не витримавши мовчанки і не помічаючи, як поморщився Коваль. Підполковник не терпів нервозності і поспіху під час дізнання і вважав, що хвилювання слідчого, особливо якщо воно помітне, завжди на руку злочинцеві. — Чого темните? Відгул на роботі в кінці червня брали? Брали! Вас тут у ці дні бачили? Бачили! Навіщо ж ці вихиляси?! — Відгул на роботі брав. Ваша правда. Їздив додому, в Івано-Франківськ. А сюди чого б я їхав? — питав колишній чернець чи то себе, чи ніжку стільця, так і не підвівши погляду на майора. «Ох, не з того кінця береться! Лобом цей мур не проб'єш! — досадував Коваль. — Адже знає, що Гострюк — міцний горіх». Після визволення Закарпаття ченця мали судити за допомогу мадярським хортистам і німецько-фашистським окупантам, але він утік. Пізніше опинився у Києві, де жив мирно, нібито повністю порвавши з минулим. Його заарештували, судили, та за відсутністю свідків, частина з яких виїхала за кордон, інші померли, суд обмежився умовним покаранням. У Бублейникова був свій метод допиту. Він не давав підозрюваному опам'ятатися, кричав, залякував, ловив на слові й часом досягав свого — звичайно, у тому випадку, коли в людини була слабка нервова система. Під час такого допиту з-за дверей кабінету майора, перекриваючи один одного, долітали два голоси, точніше, два крики, схожі на ридання: один — дізнавача, другий — підозрюваного, один — несамовито викривальний, другий — відчайдушно виправдувальний. Опинившись з часом у солідному, тихому кабінеті управління, де шелестіли папери та вряди-годи лунали телефонні дзвінки, Бублейников
