Другий допит колишнього ченця Коваль вирішив провести, поки не повернувся Тур. Навіть ризикуючи викликати незадоволення слідчого, який, хоч і залишався вірним концепції: убивці Кравців і Самсонов, — все ж волів допитати і Гострюка, бо вважав, що оперативні працівники після короткого дізнання повинні передавати усіх підозрюваних офіційному слідству… Ну і, звичайно, без майора Бублейникова, якого нелегко стримувати. Власне, він схитрував, підполковник Коваль, і подзвонив в Ужгород не так щоб повідомити новини, як дізнатися, коли слідчий збирається повернутися. Не чекаючи і Вегера, який зрання подався у район, полковник наказав привести Гострюка… За ці два дні колишній чернець дуже змарнів. Коли він переступив поріг кабінету, Коваль подумав, що розмова буде серйозна і, можливо, начистоту — «брат Симеон» не ховав погляду, дивився в очі. На що він зважився? Які показання дасть? — Сідайте. Стільців було кілька, але чернець сів на той, що стояв ближче до столу, навпроти Коваля, немов підкреслюючи цим, що готовий вести відверту розмову. Й справді, цього разу Гострюк не чекав традиційних запитань. Він заговорив перший. — Виходить, удову вбили? Я правильно зрозумів? — Так, Каталін Іллеш убили. Мало того, зарізали і двох її доньок, Єву і молодшу, шістнадцятирічну Ілону. Для вас це новина? Гострюк перехрестився і щось нечутно прошепотів губами. Потім обидва помовчали. «Якщо вже сам почав, нехай сам і продовжує», — вирішив Коваль. — Як я розумію, на мене падає підозра. Мій раптовий приїзд сюди у червні, моє минуле… Можна, я поставлю вам одне запитання? Коваль кивнув. — Коли сталося убивство? Якого числа? Коваль затримався з відповіддю. Чи не хоче Гострюк і цим запитанням відвести від себе підозру? Та невже він такий наївний або вважає його, Коваля, дурником? Якщо він — убивця, то дата злочину для нього не є таємницею, а якщо непричетний, то яке це має значення: десятого, п'ятнадцятого чи двадцятого сталася трагедія? — Уночі проти шістнадцятого липня. — Коваль зробив паузу. — А чому це вас цікавить? Колишній чернець теж не поспішав з відповіддю. — Я вирішив усе розповісти… Одне слово, я не хочу потерпіти за іншу людину. До цієї трагедії я, можливо, і маю відношення, але дуже непряме, віддалене. Коваль приготувався записати його показання. — Але перед тим, як розповідати, — сказав Гострюк, — дозвольте ще одне запитання. Важливе. Коваль не заперечив. — Де ви взяли той перстень? Тепер вражений був підполковник. Ернст Шефер добивався, як потрапив до міліції цей перстень. А зараз і Гострюк, видно, найбільше цікавиться цим, бо вп'явся у нього своїм чіпким поглядом. Коваль розгладив долонею чоло, провів по заплющених очах, збираючись з думками. — А яке це має значення? — Дуже велике. Якщо перстень знайдено в хаті Катарін і якщо це справді перстень Карла, значить, і Карл був там. «Навіяння якесь! — здивовано подумав Коваль. — Як він міг здогадатися, де знайшли перстень?» — З чого ви зробили такий висновок? — Про це — потім, — відповів чернець. «Хоче мене заплутати! — подумалося підполковникові. — Ах, стріляний горобець!.. Але який хитрий хід, яка гра! Невже сподівається, що я повірю, нібито вдову убив покійник. Зараз іще скаже про дух Карла, який повернувся з того світу і знищив зрадливу дружину. Новітній Командор, що карає не Дон-Жуана, а свою жінку… Ну, почекай, святеннику, зараз я почну!» Коваль погодився: — Гаразд. — І далі спитав: — У вас, громадянине Гострюк, є алібі в Києві? Маю на увазі дату злочину. Давайте у такому разі почнемо з цього. — Не тільки на п'ятнадцяте, але й на шістнадцяте липня є. П'ятнадцятого я ремонтував різний інвентар на подвір'ї. — До котрої години? — Вийшов із Лаври, пам'ятаю, о восьмій вечора. Бив годинник. А на подвір'ї мене бачило багато людей. І гості, і працівники. — Ви так точно пам'ятаєте закінчення роботи кожного дня чи тільки п'ятнадцятого? — Здебільшого не пам'ятаю. А п'ятнадцятого звернув увагу на бій годинника. Чому, й сам не знаю… Либонь, передчуття було. Господь підказав… — Що ви робили далі? Куди попрямували, як вийшли з воріт Лаври? — Спустився пішки по вулиці Кірова до гастронома, що на розі. Мене там знають — я завжди у цій крамниці купую. Потім був удома. Спати ліг пізно. — Умгу, — зітхнув Коваль. — Значить, алібі. Колишній чернець енергійно кивнув. — А яким чином відбитки ваших пальців з'явилися в домі Каталін? У тій самій вітальні. Глиняний ніс «брата Симеона» став наче восковим. — Я скажу, — видушив із себе. — Я саме це збирався сьогодні розповісти. Ви цього не знаєте. Я зніму з себе підозру. У мене є що сказати, я багато знаю важливого. — Знаєте, хто убив удову та її дочок? — Здогадуюсь. Я знав, хто мав бути у неї. Я не сказав би вам цього, якби не сталася така біда… Катарін, очевидно, відвідав її перший чоловік. Карл Локкер. — Карл Локкер був повішений наприкінці війни. І похований тут. — Карл Локкер — живий. Коваль витріщився на колишнього ченця. Чи не збожеволів старий у камері попереднього ув'язнення? — Є могила, є люди, які ховали. — Це не його могила. Карл утік. Він сам «повісив» себе… Тобто не себе, а труп іншої людини, певно, замордованої у жандармерії. Обличчя було погризене дикими котами чи рисями, спотворене до невпізнання. У мундирі Карла, з його документами, той
