нещасний зійшов за самого тержерместера. Тоді було не до розглядань — час суєтний, та й смерть така для жандарма здавалася цілком природною в очах людей, так би мовити, очікуваною і логічною. Коваль розстебнув тугий комірець кітеля. Він буквально задихався. Те, що почув зараз, було неймовірно, фантастично! — Звідки ви це знаєте? — Після похорону його бачила у лісі одна людина. — Хто? — Цієї людини немає. Вона вже померла. Але є й інші докази, що він живий. Я скажу про них. — Чому гадаєте, що саме він міг бути тут і вбити Каталін? — По-перше, перстень, який ви знайшли. Карл ніколи з ним не розлучався. Крім того, він, очевидно, збирався сюди приїхати… Звичайно, до неї. «Корову нагодовано, собаку замкнено у сарай!» — промайнуло у голові підполковника. — Я одержав лист, — говорив далі Гострюк. — Лист від нього для Катарін. І записку, в якій Карл просив мене з'їздити сюди і передати лист їй у руки. — І ви передали його? — Так. Двадцять шостого червня, коли мене тут бачили. Відтоді, можливо, у хаті й залишилися відбитки моїх пальців. Адже і кавою мене частувала. Та мало за що міг руками братися. — Але задушити дружину, нехай колишню, і зарізати власну доньку, — заперечив Коваль. — Навіть для жандарма це забагато! — Ви не знали Карла, — спокійно зауважив Гострюк. — Значить, був якийсь конфлікт. А Карл Локкер здатний на все… Коваль поклав ручку, підвівся і підійшов до вікна. Він довго дивився на вулицю, на барвистих дівчат і статечних ошатних жінок, на хлопців у тенісках, на відчинені двері крамниці, з яких юрмилися люди, на автомобілі, на сірі, вкриті придорожнім пилом, газони… Потім знову звернувся до підозрюваного: — Як ви одержали цей лист? «Від цього «брата Симеона» теж усього можна чекати, не менше ніж від колишнього жандарма!» — подумав, пильно вглядаючись у завмерлого в незворушній позі Гострюка. — Не поштою. Мені привезли його. — Хто? — Якийсь угорець. Мабуть, із Будапешта. — Чому «з Будапешта» і чому «мабуть»? — Карл втік у Західну Німеччину через Угорщину. Можливо, тепер повернувся в Угорщину, бо та людина була з Будапешта. — Дуже туманно, громадянине Гострюк, — суворо зауважив Коваль, відчуваючи, що чернець щось приховує. — Листуєтесь з ним, з Карлом Локкером?.. Коли вірити вам, що він — живий… — Ні. Це була перша звістка. І перше прохання. Я думав, нічого поганого в тому, що передам Катарін лист від чоловіка. Не міг знати, що така біда вийде. — Як вас знайшов той угорець? — Був у групі туристів, що оглядала наші печери. — На конверті, який передали вам, була зворотна адреса? — Ні, що ви! — Як він підписав записку? — Тільки ім'ям — «Карл». — А як Карлові стало відомо, що вас треба розшукувати у Київській лаврі? — Н-не знаю, — Гострюк відвів погляд убік. Коваль відчув, що у «брата Симеона» сталася осічка. Чітко побудовані свідчення давали тріщину. Колишній чернець помовчав, подумав і тихо сказав: — Либонь, хтось розповів. — Хто ж, наприклад? У вас залишилися спільні знайомі? — Та ні. — А цей угорець, як ви кажете, з Будапешта? — Я його вперше бачив. — Як же він упізнав вас? — Не знаю. — Який він на вигляд? — Звичайний чоловік, немолодий, чорнявий. — І, як його звуть, ви, звичайно, теж не знаєте? — Ні, — похитав головою колишній чернець. — Не знаю. — Слухайте, Гострюк, — сердито сказав підполковник. — Якщо досі я трохи вірив вашим карколомним поясненням, то тепер зовсім перестану вірити. — Захотілося навіть повторити улюблене Бублейникове: «Що ви мені решетом брехню носите!» «Брат Симеон» почухав свій глиняний ніс і глибоко зітхнув. — Не хотів я вплутувати зайву людину. Я його не знаю, цього угорця, і ніякої ролі він не грає. Тільки й того, що передав листа від Карла… До нас, у Лавру, багато туристів приїжджає. Один з них і розшукав мене, підійшов і питає по-німецькому: «Брат Симеон?» — «Так», — кажу. — «Вам лист з Будапешта. Вас давно розшукують». Дав мені листа і відразу подався до своєї групи. — Спитав по- німецькому? — Так. — А чому вважаєте, що це був угорець? — Група туристів з Угорщини. Та й схожий він на угорця. Либонь, не хотів говорити угорською. Щоб товариші не чули. — Якого це було числа? — Двадцять третього червня. — І ви на другий день узяли відгул? — Узяв. — Так, так, — задумливо мовив Коваль. — У вас збереглася ця записка Карла? — Я спалив її. — Шкода. — Я розумію, була б зараз на мою користь. Якби знаття… Але я вам чисту правду сказав, як перед богом. Усе правда… Я не господь, щоб за чужі гріхи хрест нести. «Ну от, у боги записав, — неуважливо подумав Коваль. Колишній чернець своїми показаннями зробив такий переворот у думках підполковника, створив такий хаос у його голові, що він ніяк не міг отямитися. — А що, як правда? А що, коли підтвердяться ці показання? Тоді можна вважати…» І Коваль відчув, як його охоплює жадоба діяльності, при якій непереборно хочеться рухатися — їхати, шукати, допитувати, дзвонити, співставляти, перевіряти, зводити кінці а кінцями, утворюючи непорушний логічний ланцюг подій і виявляючи сховані пружини людських вчинків. — Ясно, — сказав Гострюкові. — Більше нічого не маєте додати?.. — І по хвилі сам додав: —Ну, добре. Поки що досить. Перевіримо ваші показання, тоді зустрінемось знову. — Як же перевірите?.. І нащо я ту записку спалив! Знаєте, лякливий став. — Нічого, знайдемо як. Підпишіть протокол допиту. Прочитайте, чи все вірно записано з ваших слів. — Який же допит? Я ж сам, без усякого допиту, дав показання. Добровільно. — Це буде враховано, — поквапливо пообіцяв Коваль, згадуючи, що ніякого листа від Локкера в домі Каталін при обшуку не виявлено. Після того як конвоїр вивів Гострюка, підполковник не міг знайти собі місця. Він дзвонив у район, розшукуючи Вегера, послав чергового за Ернстом Шефе ром і наказав викликати з Ужгорода таксиста Дибу. На той час, коли у кабінеті з'явився запилений з дороги капітан Вегер, у
Вы читаете Тіні над Латорицею
