справ, від збирання речових доказів, розмов із підозрюваними і свідками з'являлася у Коваля лише тоді, коли назрівала розгадка таємниці. Вже як набридало копатися у справі, тулити одну деталь до одної, коли хотілося забути про неї і вабила природа — чи свій садочок, чи річка, ліс, безлюддя, — розумів, що ось-ось знайдеться відповідь на всі запитання. Хоч Довгий з Клоуном, і чернець Симеон, і Ернст Шефер ніби відійшли від нього, але все одно мозок і далі напружено працював над тим, що не вдалося осягнути наскоком. Можливо, тому й замкнувся для зовнішніх подразнень, щоб не допустити нових запитань, поки не буде знайдено відповідь на уже поставлені… Повновода Латориця усе мчала й мчала повз Дмитра Івановича. У цьому вічному русі було щось незбагненно величне. Коваля усе дужче охоплювало почуття душевного спокою. Адже вбивство Іллеш ось-ось буде розкрито, з Руженою все влаштується, і тривоги відійдуть у минуле… Зрештою, з часом усе відходить від людини: що то значать щоденні турботи, дріб'язковий клопіт проти цього невпинного руху у вічність, проти отакого плину ріки, яка ніколи не вмирає, чимало бачила на віку ї могла б багато що розповісти про одвічну боротьбу добра і зла на землях, по яких протікає. Поглядаючи зараз на Латорицю, Коваль згадав і Ворсклу — ріку свого дитинства. Зовсім не схожі ані водою, ні берегами — спокійна, в золотій облямівці пісків і зелених лісів Ворскла і примхлива, замулена Латориця — вони все ж були мов дві сестри. Дмитро Іванович згадав свою дружину, і йому раптом здалося, що Зіна не померла, не зникла без сліду, а розлилася по рідній землі Ворсклою, на берегах якої вони вдвох виросли, — спокійною, лагідною, теплою у заплавах, усміхненою на плесах, голубою під небом, або, може, залишилася білою берізкою у гаю чи зеленою гілкою над водою, червоною калиною або шовковою травою… Але як далеко він зараз од рідної Ворскли, як далеко пішла від нього Зіна — не наздогнати! Минуло з півгодини, як підполковник сидів над річкою. Сонце сховалося за стіною лісу, і вже не тільки крутий правий берег, а й луг вкрила вечорова тінь. Раптом Дмитро Іванович відчув на собі погляд. Звів очі вгору і побачив: прямо над водою стоїть на березі людина. — Коваль-бачі. Здрастуй! Підполковник упізнав сторожа. — Здрастуй, Пішто! Добре, що прийшов, — відповів. Йому раптом захотілося почути свій голос. — Коваль-бачі, — угорець блиснув у сутіні разком білих зубів. — Риба!.. Підполковник підтягнув човна до берега і піднявся нагору. Взяв з руки Пішти вузеньку капронову сітку з ма\енькими чарунками. — Не можна ловити такою сіткою. — Нем ту дом![5] — похитав головою угорець. Коваль, як міг, намагався пояснити, що така сітка вигублює мальків. Пішта теж жестикулював — зводив і розводив руки, показував на луг, де були дрібні, порослі травою озерця, ї Коваль зрозумів, що угорець збирався ловити тією сіткою живців для наживки. — Ходімо вечеряти, — покликав сторожа. Пішта витяг з кишені колоду карт і запитально поглянув на підполковника. — Ту дом, ту дом [6], — кивнув Коваль. — Гаразд. Дві-три партії, — показав на пальцях. — Не більше. Біда була Дмитру Івановичу з тим картярством. Коли хто-небудь довідувався, що Коваль раптом може засісти у «підкидного», то знизував плечима і, очевидно, втрачав повагу до нього. Карти!.. І навіть не преферанс, кінг чи якась інша більш-менш інтелігентна гра, а звичайний собі «дурень», у якого «ріжуться» стертими, засмальцьованими картами в електричках, на пляжах. Шерлок Холмс грав на скрипці, французький інспектор Мегре колекціонував люльки, Аркіль Пуаро… Ну, якщо не гра на скрипці, то принаймні шахи або хоч збирання сірникових етикеток чи поштових марок, а то — «дурень»! «Хтось вигадав, що я — великий розумака, — посміхаючись, відповідав Коваль. — Інший раз хочеться побути трохи дурнем. Для рівноваги…» — Гаразд, Пішто, — повторив Коваль. — Зіграємо. — Нерозв'язані проблеми знову почали наступати на нього. — Ту дом, — засміявся задоволений сторож, ще раз показавши білі зуби, і обоє пішли стежкою, посипаною битою цеглою, до будиночка, що стояв за якихось п'ятдесят кроків від Латориці. … Коваль програвав. Пішта, поблискуючи очима, жваво орудував картами, примушуючи підполковника тримати у руках мало не півколоди. А той зараз менш за все дбав про гру. Думки Коваля пливли таким же нестримним потоком, як і вода Латориці, чіплялися одна за одну, перестрибуючи з одного на інше. Як там Наталя? Чи поїхала на турбазу? Її туди зараз, здається, уже не тягне. Тому й просилася на Латорицю… Дівчата, з якими подружилася, уже поїхали. А нові ще не приїхали… Славний хлопець в Антонових — Геннадій. І ім'я гарне… А вона до нього байдужа… Вона взагалі байдужа до хлопців. Це добре чи погано? А що у них сталося з Валентином Суботою? Чи не посварилися? Він — також непоганий хлопець. Правда, трохи сухуватий і начотник. А як Субота тримається у товаристві однолітків? Може, й на дозвіллі не обходиться без прокурорських інтонацій? Ковалю згадалося, як пояснював молодому, слідчому Суботі, коли працювали над справою про вбивство реемігранта з Канади, свою «теорію жертви»… Так, так… Жертва теж співучасник події. Не тільки об'єкт дії. І від людини, яка стала жертвою, теж багато залежить. Іноді своєю поведінкою жертва провокує злочин… А як тут нахмурився слідчий Тур, коли він висловив таку думку. Турові, як і Суботі, певно, здається, що на теоретичні міркування право мають тільки слідчі, а оперативні працівники-міліціонери — нишпорки, робоча сила, виконавці, які існують для того, щоб своєю діяльністю підпирати величний храм слідства. Вони чимось схожі, Субота і цей Тур. Тільки Субота молодший і не такий самовпевнений. І Субота ніяк не міг втямити, що іноді жертва сама
