розповідала тим часом дівчина. — Отже, разом нам було веселіше. Але він мені, правду сказати, зовсім не подобався. Потім Віталій запросив у гості. Вечерю замовив у номер. — І ви не побоялися йти з малознайомим чоловіком у готель? — А чого мені боятися! Я себе завжди можу захистити! Хоч, правда, з іншим навряд чи пішла б… Віталій — хороша людина, і це відразу було помітно. Соромливий якийсь. Я навіть здивувалася, що він — артист, думала, артисти сміливіші, навіть трохи нахабні… Правда, потім він виявився не тільки соромливим, а ще й боягузом і навіть зрадником. — Коваль уже читав свідчення Віталія, який відхрещувався від Тані, і ледь посміхнувся — дівчина все дужче подобалася йому. — Ну, може, він за свою кар'єру боявся, — примирливо зауважила вона. — Потім пробував мені сюди, в міліцію, передачі проштовхнути, але я відмовилася… Одне слово, ми прийшли у готель пізно, близько десятої. Вечерю теж довго не подавали. А коли принесли, з'явилася коридорна і не дуже ввічливо попросила мене з номера… Я не люблю, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Я нічого поганого не зробила, щоб так розмовляти! Просто я їй чимось не сподобалась. Ми з Віталієм вийшли на вулицю… Ну, а далі ви знаєте. — Знаю. Ви вирішили повернутись у готель через вікно. На зло ворогам. — На зло цій дурній! — Помітивши, що підполковник поморщився від такого епітета, Таня додала: — Тим більше що я зголодніла, а там на столі холонула смачна вечеря. Ну, і хотілося ще посидіти з Віталієм. Він цікавий співбесідник. А на вулиці тинятися уже набридло, та й ноги боліли. — Але ви повинні були знати, що готельні правила обов'язкові для всіх. Об одинадцятій треба йти, навіть якщо гостюєте там у папи римського. — Я раніше в готелях не бувала і правил цих не знала. — Віталій повинен був попередити. Він знав, раз на гастролі їздить. — Крім правил, є ще й люди. І я хочу, щоб мене поважали ті, які вимагають, щоб я поважала їхні правила. Логічно?.. По-моєму, цілком! — Таня замовкла, збираючись з думками, вгледілася в підполковника Коваля, і в очах її відбилося здивування, мовби раптом спитала себе; «А чого це я розхникалась перед міліціонером?!» Та ось вона стріпнула головою, наче відігнала сумніви. — Так на чому я зупинилася? — На тому, що вирішили повернутися. — Я відправила Віталія вперед і сказала, щоб він чекав у номері. Віталій відраджував — і він ні в чому не винен. Хіба тільки в тому, що боягуз. — Чому «боягуз»? Розумна людина, якщо відраджував. Я на його місці теж не радив би вам лізти у вікно. — Ну, припустимо. Значить, я нерозумна. Я полізла, і мене зняла міліція… Якийсь божевільний дід знизу помітив і почав волати, наче його ріжуть. — З якого поверху вас зняли? — З третього. Але, вірніше, не зняли. Я не так висловилася. Сам Віталій втяг мене у вікно. Інакше я розбилася б. Спочатку я помилилася вікном, а потім розгубилася і дуже злякалася. — Помилилися вікном? Ви заглядали і в інші вікна? — Тільки в одне. Воно було відчинене. А в номері нікого не було. — Це — поруч з номером вашого Віталія? — Так. — Ви не дійшли, так би мовити, до свого приятеля чи проминули? — Не дійшла. Це вікно ближче до труби і пожежної драбинки. Як помилилася, не втямлю… Знизу точно порахувала, а нагорі втратила орієнтацію. Темно було. І в цьому вікні теж було темно… Влізла, дивлюся — нікого немає. Хотіла вийти, а двері замкнені. Одна дорога — знову на карниз. — Значить, у номері нікого не було? — Ні, там тільки чемодан стояв. — Ви знали, що на цьому поверсі зупинилися іноземні туристи? — Ні. — Ну, добре, а який номер був у Віталія? Пам'ятаєте? — До смерті не забуду! Триста сьомий. — Як прізвище вашого знайомого? — Я не спитала… Але це можна взнати у готелі або в міліції. — Таня знову згадала, що розмовляє з працівником міліції, і ніяково посміхнулася: знайшла кому радити — підполковникові, мабуть, усе давно відомо. Чого ж він допитує ії, що йому треба? Від цієї думки хвиля ворожості накотила на неї. «І справді, чого цій людині від неї треба?! Допитується, допитується, ніби співчуває, а сам своє має на меті. Може, Віталій щось накоїв?.. Та, зрештою, яке їй діло до того Віталія! І міліціонер цей поговорить та й піде, а вона мусить ще до завтра тут пропадати. Не випустить же він її…» — О котрій годині це сталося? Говорити не хотілося, але й мовчати не змогла. Відповіла сухо, ледве розтуливши губи: — Десь о пів на дванадцяту. — Значить, від пожежної драбинки… Так. — Коваль замислився. — Ви не помітили, який чемодан стояв у номері? Колір, форма? — Великий… Імпортний, по-моєму. Коричневий… Я не дуже роздивлялась, не до нього було.
— Семене Андрійовичу, вам невеличке завдання, — подзвонив Коваль до відділу карного розшуку після того, як відправив Таню. — Красовська твердить, що у номері, в який
