— Як ваше ім'я? — Таня. Таня Красовська., — Ви могли б сказати, як опинилися в Ужгороді п'ятнадцятого липня? — Мене питали про це мільйони разів. Проїздом. — Надовго зупинялися в Ужгороді? — На три дні. — Де жили? — У подруги. — Подруга може це підтвердити? — Може, але не підтвердить. — Чому? — Тому, що я не збираюся давати її адресу. Якщо я винувата, з мене й питайте. Я, здається, уже повністю відповідаю за свої вчинки. А її смикати нема чого. — Он як! Засекречена, виходить, у вас подруга… А куди ви «проїздили» через Ужгород? Це теж секрет? — Чому секрет? Я їхала сюди. На кордон. — А навіщо вам кордон? — Навіщо, навіщо… Хлопець у мене там служить. Знайомий. — Наречений? — Не знаю. Буде видно… А вам яке діло? От іще сьогодні відсиджу тут, у вашому чистилищі, а потім поїду, куди схочу — хоч у пекло! — У пекло вам ранувато. Ковалю важко було розмовляти з дівчиною, допитувати — адже була Наталиною ровесницею. Але чому вона така колюча? І чому такі ображені очі? Від однієї-однісінької образи або несправедливості такі очі не бувають. Потрібна тривала внутрішня обида, щоб так поглядати, — образа на всіх і на себе саму. Чому ж ця дівчина така озлоблена, недовірлива у кожному своєму погляді, у кожному жесті, порухові?.. Ні, п'ятнадцяти діб в ужгородській камері попереднього ув'язнення, які вона цілком заслужила, замало для такої глибокої образи. Коваля зацікавила ця історія, і, незважаючи на те, що часу було обмаль, вирішив докладно поговорити з дівчиною. Зрештою, якщо вона захоче бути щирою з людиною, яка її допитує. — Скажіть мені, Таню, одверто, чому ви вдарили сержанта? — Він образив мене. — І не побоялися підняти руку на представника влади? — Я не побоялася вдарити погану людину. Людина, яка ображає жінку, не може бути представником влади… Мені стало боляче навіть не тому, що сержант сказав про мене погано: хвилину перед цим він повчав ввічливості якогось хулігана і тут же вважав за можливе образити мене. Невже я така, що мене можна всякими словами обзивати? Адже це і про мене сказано, що людина — звучить гордо! Ковалю сподобалася відповідь Тані. Відчув, що вона буде з ним відвертою. — Щодо поведінки сержанта, ми розберемося. Звання працівника міліції, представника влади зобов'язує кожного з нас, від сержанта до генерала, бути справедливим і інтелігентним. Незважаючи на специфічність нашої роботи… А тепер, Таню, чи не змогли б ви розповісти докладно про події того вечора. Для мене це важливо. Прошу вас, постарайтеся пригадати геть усе, до найменшої дрібниці. — Я уже розповідала багато разів. Але повторити не важко, — сказала лагідніше. Певно, їй сподобалось, що підполковник розмовляє ввічливо, просить її і навіть погоджується з нею. — Того дня, — почала вона свою розповідь, — я познайомилася з одним хлопцем. Звуть його Віталій, він з Москонцерту, на гастролі приїхав. Ну, бродили містом, їли морозиво… Ви, мабуть, думаєте зараз, от вертихвістка: хлопець мій служить в армії, а я з артистами розгулюю. Ні, це не так. Мені цей Віталій ні до чого… Просто було тоскно на душі того дня, а тут хороша людина трапилася. «А подруга?» — хотілося спитати Ковалю. Але він стримався, подумавши, що порушить ритм розмови, а Таня все одно придумає що-небудь, якщо подруга вигадана: мовляв, того дня була зайнята… І, зрештою, не це було для нього головним. — Віталій теж нікого не знав в Ужгороді, —
