король на карті глузливо підморгнув. — Цей Імре Хорват зовсім ні до чого. Навіть якщо він десь гуляв цілу ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня. Адже невідомий турист-угорець привіз «брату Симеону» лист від Карла на три тижні раніше — двадцять третього червня!» І думки Коваля повернулися до вихідної точки, щоб почати нове коло. Він знову згадав жертву злочину, загиблу Каталін та її дочок, і знову попливли ті самі запитання: Чому Каталін приховала те, що Карл Локкер живий і об'явився? Чому спалила лист? Але чого вона мусила повідомляти? Яке це має відношення до факту вбивства? Жодного! Жировий король знахабніло всміхнувся просто в очі підполковникові. Раптом Коваля немов пронизав електричний розряд, по всьому тілу ніби пробіг струм, заворушив волосся на голові, зашпорами увійшов у пальці: він уже знав, він уже все знав! І хто їхав з Ужгорода з таксистом Дибою, і хто покинув уночі свій номер у готелі, і хто такий Імре Хорват!.. «Що за чортівня!» — здивовано повів погляд на Пішту. У Коваля було таке почуття, наче йому хтось нашіптує прямо у вухо. Ні, Пішта нічого не міг підказати, він витріщився на шановного підполковника міліції, по обличчю якого раптом наче пробіг промінь прожектора, висвітливши і радість, і сумнів, і розгубленість. Коваль на мить прикрив повіками очі. Здавалося, що він явно чує чийсь голос, до того ж дуже знайомий. Неначе схожий на його власний. Потім Пішта побачив, як розгубленість зникла з обличчя партнера, і підполковник, різким рухом поклавши карти на столик, кинувся у коридор. Через кілька секунд повернувся і виріс над Піштою. — Телефон не працює, чорт візьми! Ту дом?.. Де тут близько є телефон? Негайно! — пояснюючи свою думку, Коваль покрутив рукою біля вуха. «І надало мені заїхати сюди! А тут іще й телефон! Одне до одного!» Сторож злякано дивився на підполковника, не розуміючи, чого той підхопився. Ледве втямив, що йому треба. — Телефон! — Пішта закивав головою. — Треба їхати на Геевці або на Добронь. Кілометрів сім-вісім. Там є пошта, телефон… — Ні, ближче, ближче. Сільрада, правління колгоспу? Сторож не знав, як пояснити підполковникові, що в маленькому селі, розташованому кілометрів за чотири, у правлінні колгоспу зараз нікого не знайти. А без угорської мови Коваль-бачі навряд доб'ється чогось. Підполковник нетерпляче глянув на годинник. Через п'ятдесят хвилин поїзд з туристами перетне кордон… — Ти приїхав з обіду на велосипеді, Пішто? — О, велосипед! Так. Є велосипед. Вони вийшли надвір, через кілька секунд Пішта вже підкачував біля ґанку камери. Це був старенький, латаний-пере-латаний велосипед дорадянських часів, і, взявши його в руки, Коваль засумнівався, чи витримає машина його. Та чи не розучився він їздити, отак поночі, польовими дорогами? Супроводжуваний Піштою, вивів велосипед з-під лісового шатра. На полі було світліше від місяця, що пробивався крізь хмаровиння. Пішта показав рукою на косогір, по якому тяглася дамба. Як міг, пояснював, що їхати треба вздовж неї, лугом, потім перетнути і вибратися ліворуч на польовий шлях між плантаціями тютюну: він і виведе до правління колгоспу. Ковалю було досить того, що второпав із жестів угорця. Квапливо натискаючи на педалі, він помчав у ніч. Тьмавий місяць ледь висвітлював шлях. Насип, під яким бігла лугова стежка, нависав чорним громаддям. Стежка весь час то п'ялася вгору, то м'яко провалювалася у вибоїнах, примушуючи підполковника судорожно стискати руками кермо. Благенький велосипед тяжко порипував під ним при кожному оберті педалей. Коваль швидко перетнув крутий підйом і опинився на широкому грудкуватому, вибоїстому шляху. Те, що було несподіваним осяянням, здогадкою, коли грав із Піштою у карти, вже стало у Коваля твердим переконанням. Розум сприйняв інтуїтивний здогад, проаналізував і схвалив. Тоді поставив цей здогад на місце ланки, якої не вистачало, і замкнув ним увесь ланцюг розслідування. Тепер підполковник мусив ще встигнути затримати злочинця! А їхати ставало все важче. Давалася взнаки відсутність практики. Коли він їздив велосипедом? Гай-гай, хлопчиком. На важкому дорожньому «Харкові», випрошеному у товариша. Тоді вільно ганяв стежками над Ворсклою і здавався собі птахом, що злітає у небо. А тепер і ноги вже не ті, і серце… Велосипед трясло на нерівному шляху, немов у лихоманці. Раз у раз переднє або заднє колесо знаходило вибоїну чи грудку, і тоді Коваль утримувався у сідлі відчайдушним зусиллям. Раптом, в якусь мить, він наскочив на камінь і відчув, як осіла під ним машина. Тепер пошкодував, що взяв велосипед. Завів його на тютюнову плантацію, де лапате листя утворювало зарослі. Поклавши машину на землю і сяк-так замаскувавши, він знову вийшов на шлях і подався до кількох світлих цяточок на обрії. Якийсь час, поки дозволяло серце, Коваль біг, спотикаючись на грудках, і незабаром ноги у нього загули від утоми. Але він ішов і йшов під темним карпатським небом, ішов уперто, підбігаючи по кілька кроків, долаючи метр за метром нерівного шляху, поки далекі вогники не перетворилися на помітні електричні лампи. Захеканий Коваль опинився перед високим будинком, освітленим знадвору. З вивіски над дверима переконався, що це — правління колгоспу. Ледве знайшов і розбудив сторожа, який міцно спав, закутавшись у кожух. Номера комутатора прикордонників Дмитро Іванович не знав. Подзвонив на квартиру Антонова. — Віталію, — швидко промовив, коли той підійшов до телефону. — У будь-який час він може піти через кордон… Полковник Антонов, у якого за роки служби виробилася здатність відразу, навіть спросоння, по бойовій тривозі дисциплінувати мозок, зрозумів Коваля. Він тільки спитав: — Наш чи чужий? — Чужий, — відповів підполковник. — Турист. — Ясно. — Я не знаю, — додав Коваль, — як ітиме: з візою через контрольно-пропускний чи порушить кордон… Іншого виходу у нього немає. — І по короткій хвилі, перевівши подих, закінчив: — У нього має бути трохи
Вы читаете Тіні над Латорицею
