Але, якби він не втік з поїзда і ми не знали б його імені, все було б складніше. Вийшло так, що ви із своїм приятелем Павлом були, як кажуть, на одному боці барикад. — Я ж несвідомо. — А це вже шкода. — Що ж він наробив, цей «турист»? Чому ви його шукали? Секрет? — Ні. Ця людина… Втім, людиною його не можна назвати… Це, Таню, довга історія. Одне слово, він воєнний злочинець, який приїхав у нашу країну під чужим іменем. У нього тут залишилися дружина і дочка. І в той самий час, коли ви стояли на підвіконні його номера в ужгородському готелі, він задушив свою колишню дружину, зарізав дочку. Та ще й дівчинку, школярку… Тяжко навіть розповідати про таке. — Скажіть, а чому ви зі мною заговорили? Чому сіли біля мене? Адже лав вільних багато. Я, звичайно, не проти, але все-таки… — По-перше, ви помічниця моя… Хоч і випадкова, — жартівливо відповів Коваль. — По-друге, моїй Наталці теж двадцять років. З нею часто сидимо отак і розмовляємо… Коваль замовк, щось згадавши, одірвав вузенького вербового листочка. — Але, дивлюся, — сказав він далі, — ви дуже різні. Наталка весела, метка. Ви, можливо, теж метка, тільки не дуже весела. А це дивно — у двадцять років не бути веселою… Мені здається, що ви якщо й зрадієте з чого-небудь, то теж якось сумовито… І не надовго. Я не помилився? Таня мовчала. — Гаразд, не відповідайте. І пробачте, що допитуюсь про таке особисте. — Ні, будь ласка. Ви людина для мене чужа. Можете питати те, що близьким людям не дозволено. Цікаво, яка на вигляд ваша донька? Може, я її й знаю. У Києві майже вся молодь знайома. — На вигляд? Вона, либонь, не така гарна, як ви, але, даруйте, лагідніша і простіша, тому більш приваблива… Ви вже наче втомлена у свої двадцять років, а в ній життя вирує. Може, ви пережили якусь трагедію? Вона от втратила матір, але згодом вирівнялася, не зламалася… Я радий, що Наталка росте хорошою людиною… — У мене батьки живі-здорові, — зауважила Таня. — А ви ніколи не сваритесь із своєю донькою? — спитала після короткої паузи. — Усяке буває. Але здебільшого винен я і мої звички… І ось ця різниця між вами і нею примушує мене замислитися. Дуже хочу зрозуміти її. — Яв школі теж намагалася зрозуміти, чому люди однакові на зріст бачать навколишній світ з різної висоти. Мені, дурній; здавалося, що у них повинна бути однакова точка зору на життя. Коли вперше взула черевички з високими каблуками, вирішила, що й у мене з'явиться інший, зверхній погляд, інші думки — адже земля стала від мене далі, а небо — ближче. Та нічого не змінилося, окрім ходи. — Ви дивне дівча, — пильно поглядав Коваль на співбесідницю. — А ще раніше, — підбадьорена реплікою Дмитра Івановича, розкривала душу Таня, — ще раніше я думала, що люди з різним кольором очей бачать усе по-різному. Адже кажуть, той дивиться на світ крізь рожеві окуляри, а той — крізь чорні… Я довго міркувала над цим. У шостому класі навіть пробувала написати «науковий» трактат. Мене не зрозуміли і висміяли… Але, можливо, я все ж таки мала рацію. От у вас очі світліші від моїх, сірі, — вам повинно бути світліше в очах. У мене ж карі! Біда, не можу порівняти свою «видимість» з вашою і тому вважаю, що бачу не менш ясно, ніж ви… Ні, все це, певно, дурниці, дитинство… — Таня вперше за час розмови розсміялася. — Таню, — сказав Коваль, — гіркота у вас наносна, пройде… А світ люди по-різному бачать залежно не від кольору очей, а швидше — від кольору душі… — Цікаво! — І душу, на відміну від очей, можна прополіскувати, відмивати. Тоді і в очах стає світліше. — Ви хороша людина, Дмитре Івановичу, — раптом сказала Таня. — Навіть не сподівалася, що в міліції є такі люди… Хочете, я вам скажу, що сама про себе думаю. Ви ж для цього, мабуть, і сіли біля мене. Гаразд, відвертість за відвертість. Я давно себе проаналізувала. Всі свої вчинки, бажання, все-все. Намагалася бути об'єктивною, по можливості. Я все це зробила тому, що люблю себе, і жалію, і хочу зрозуміти. І знаєте, якого висновку дійшла?.. — Таня поглянула на Коваля, який задумливо згортав пальцями вербове листячко у тверду зелену кульку. — Якого? — Одного разу я зрозуміла, що завжди нападаю. Навіть тоді, коли мене і не думають кривдити. Я відчула, що обличчя у мене завжди напружене, фрази готові, потрібний тон так само. Навіщо? Чому це в мене? Що заважає мені жити, як усі люди, що заважає почувати себе вільною, розкутою, щасливою? Кого я завжди боюся? Адже нема кого мені боятися — усі навколо зовсім не страшні люди. Потім зрозуміла, що ця хвороба у мене вже давно, раніше я просто не вникала у неї… Можливо, тому я і в міліції так поводилася, Таня раптом замовкла. — А навіщо я усе це розповідаю? Адже вам до мене байдуже, вам треба поспішати до своєї доньки. Вона підхопилася. Коваль теж підвівся. — От ви й на мене напали. Розповідали з власної волі, а тепер нападаєте… Ну що ж, бувайте здорові!.. — Пробачте, якщо образила… Я не хотіла, — зовсім іншим тоном сказала Таня. — Мені, знаєте, здалося… Як гляну на вас… Мені просто заважає ваша форма, навіть лякає. Безглуздо, звичайно. Ще раз — пробачте, будь ласка. Вам куди? Праворуч?.. І мені туди. Дозвольте з вами, Дмитре Івановичу? — А, окрім форми, вам нічого не заважає? Мій вік, наприклад, — інше, мовляв, покоління, нетямущі, прямолінійні старики? — Ні, що ви! Я просто ще не звикла йти поруч людини у формі, — нарешті посміхнулася дівчина. — Це минеться, — миролюбно сказав Коваль. — Це у вас і досі образа на сержанта. А от коли, не дай бог, як кажуть, потрапите у скруту, то будете шукати поглядом, чи немає поблизу цієї самої форми… Щоб захистити вас. — Я сама себе можу захистити! — Гм, — промовив Коваль. — Це — непогано… Ну що ж, ходімте. Через півгодини вони підійшли до готелю. На вулиці вже стемніло, спалахнули ліхтарі, з'явилися парочки. — … Вони були жорстокі, ці діти, — розповідала
Вы читаете Тіні над Латорицею
