Ті, що співають у терні

та білим молескіновим штаням, а не сірій фланелі та твілу^[9]. «Ти ба, який денді! — здивовано подумала Меґі. — Що ж, в добрий час, якщо він не проти мати клопіт із пранням та прасуванням». — Вітаю, господине! — гукнув він, коли вони з’їхалися, і хвацько насунув набакир свого старого фетрового капелюха. Коли Меґі під’їхала ближче, він із неприхованим захватом дивився на неї своїми смішливими блакитними очима. — Ага, то ви не господиня, а, напевне, її донька, — сказав він. — Мене звуть Люк О’Ніл. Меґі щось промимрила, але не захотіла поглянути на нього знову, бо була знічена й зла на саму себе, що не змогла вчасно придумати доречну тему для невимушеної розмови. О, як це несправедливо! Чому це хтось інший насмілився мати такі самі очі та обличчя, як і отець Ральф! Втім, новачок дивився на неї інакше: з неповторною веселістю, і його погляд не палав любов’ю до неї; з тієї миті, коли Меґі вперше побачила отця Ральфа на запиленій станції в Джилі, вона помітила любов у його очах. Дивитися в його очі — й не бачити його! То був брутальний жарт, насмішка й покарання долі. Анітрохи не здогадуючись про думки, які затаїла Меґі, Люк О’Ніл пустив норовливого гнідого біля стриманої кобили супутниці, й вони, розбризкуючи воду, перебралися через струмок — досі повноводний та стрімкий після недавніх дощів. Вона й справді красуня! Таке волосся! Те, що у хлопців Клірі нагадувало своїм кольором моркву, у цієї юнки було інакшим. От якби вона підняла голову, щоб він краще роздивився її обличчя! І вона підняла її, але з таким виразом в очах, що Люк спантеличено зсунув брови — ні, то не був погляд, сповнений ненависті, вона наче намагалася щось побачити і не могла, або бачила щось таке, чого воліла б не бачити. Хтозна. Та однаково, побачене її засмутило. Люк не звик, щоб жінки зважували його на своїх вагах, та ще й визнавали невідповідним та недоречним. Цілком природно потрапивши в принадливу пастку підсвіченого сонцем золотавого волосся та ніжних очей, він згодом відчув, що його цікавість до дівчини живиться її невдоволенням та розчаруванням. А вона не зводила з нього очей; її рожевий рот трохи розкрився, а на верхній губі та лобі виступила шовковиста роса поту, бо було спекотно, рудувато-золотисті брови вигнулися здивовано й запитально. Люк весело вишкірився, оголивши великі білі зуби отця Ральфа, однак його усмішка була інакшою. — Знаєте, ви схожі на малу дитину, яка щось побачила вперше у житті й ось-ось почне охати й ахати. Меґі відвернулася. — Вибачте, я не збиралася на вас витріщатися. Ви декого мені нагадали, от і все. — Та витріщайтеся, скільки забажається. Це таки краще, аніж дивитися на людину і її не помічати. І кого ж я вам нагадав? — Неважливо. Дивно бачити когось знайомого і водночас зовсім не знайомого. — А як вас звати, маленька міс Клірі? — Меґі. — Меґі… Цьому імені бракує поважності, воно вам не зовсім пасує. Вам більше підійшло б щось на кшталт Белінди чи Мелінди, але якщо ви не можете запропонувати мені нічого, окрім Меґі, то що ж, я згоден. А що означає Меґі — Маргарет? — Ні, Меґан. — О, це більш підходяще! Я зватиму вас Меґан. — Ні, не зватимете! — відрізала вона. — Бо я терпіти його не можу! Та Люк лише розсміявся. — Ви надто примхлива, маленька міс Меґан. Знаєте, якщо мені захочеться звати вас, скажімо, Євстасія Софронія Августа, то саме так я вас і зватиму. Вони доїхали до скотопригінного двору; ковзнувши з сідла, Люк гепнув по голові коня, який був зібрався куснути його, і простягнув руку, вочевидь, чекаючи, що Меґі подасть йому свою, щоб допомогти їй зійти з коня. Але вона торкнула п’ятами свою руду кобилу і поїхала далі. — Ви з усіма скотарями-простолюдинами корчите з себе витончену неприступну панну? — гукнув він їй услід. — Звісно, ні! — відказала Меґі, не повертаючи голови. О, як це несправедливо! Навіть ставши на землю, він був схожий на отця Ральфа! Так само високий, широкоплечий, із вузькими стегнами та приблизно такою ж грацією, яка, втім, виявлялася інакше. Отець Ральф рухався, як танцюрист, а Люк О’Ніл, як атлет. Його волосся було так само чорне, густе та кучеряве, очі — так само блакитні, ніс — так само витончений та прямий, рот — так само гарної форми. Однак він був не більше отцем Ральфом, аніж… аніж, скажімо, евкаліпт-привид: так само високий, блідий та розкішний, або як блакитний евкаліпт — теж високий, блідий та розкішний. Після цієї випадкової зустрічі Меґі почала дослухатися до всіх думок та пліток про Люка О’Ніла. Боб та решта хлопців начебто були задоволені його роботою і добре з ним ладнали; за словами Боба, Люк не мав ані найменшої схильності до неробства. Навіть Фіона якось увечері висловила про нього свою думку, зазначивши, що Люк О’Ніл — дуже вродливий чоловік. — А він нікого тобі не нагадує? — начебто мимохідь спитала у неї Меґі, лежачи долілиць на килимі з книжкою. Фі на мить замислилася над запитанням. — На мою думку, він і справді схожий на отця де Брикасара. Та сама фігура, той самий колір шкіри й волосся. Але ця разюча схожість — лише зовнішня; вони надто різні за характерами… Меґі, чому б тобі не читати книгу в кріслі, як вихованій панянці? Коли ти в бриджах, то це не означає, що можна забути про пристойність. — Ну то й що? — кинула Меґі. — Можна подумати, що хтось мене бачить. Отака виникла ситуація. Між отцем Ральфом та Люком існувала схожість, але за фасадом зовнішності чоловіки були зовсім несхожими, і це страшенно мучило Меґі, бо вона кохала одного з них, а визнавати другого привабливим не бажала. На кухні вона дізналася, що Люк став безперечним фаворитом і що він дозволяє собі таку розкіш, як виїжджати на пасовисько у білій сорочці та білих бриджах; місіс Сміт, піддавшись його невідпорному шарму, прала їх для нього й прасувала. — Ой, Меґі, він такий гарний, та ще й ірландець! — замріяно зітхнула Мінні. — Він австралієць, —