Ті, що співають у терні

якби довідалася, що Меґі дізналася правду про Френка? О, ота сцена в будинку священика! То було наче вчора — татко та Френк люто вирячилися один на одного, а отець Ральф тримає її так міцно, що їй стало боляче… Кричали один на одного оті страшні слова… Все стало на свої місця. Коли вона про це дізналася, Меґі подумала, що вона знала про це завжди. Вона була достатньо доросла, щоб збагнути, що з народженням дітей пов’язане дещо більше, аніж вона думала; якийсь фізичний контакт, заборонений для всіх, окрім заміжніх пар. Яке ж приниження та яку ганьбу довелося, напевне, пережити матусі через Френка! Не дивно, що вона такою стала. Якби це сталося зі мною, подумала Меґі, мені жити не захотілося б. У книгах лише вульгарні, дешеві дівчата заводили дітей поза шлюбом; однак мама не була дешевою, не могла такою бути. Всім серцем бажала Меґі, щоби мати поговорила з нею про це, дівчина думала, як би набратися сміливості й самій порушити цю тему. Можливо, це хоч трохи їй допомогло б. Але мама була не та людина, що легко йде на відвертість, а сама такої потреби ніколи не відчувала. Меґі зітхнула, поглянувши на себе в дзеркало, і з надією подумала, що з нею таке ніколи не трапиться. Однак вона була молода; а в такому віці, коли дівчина дивиться на себе, вбрану в попелясто-трояндове плаття, їй хочеться, щоб емоції обдували, немов гарячий вітер. Щоб не плентатися решту свого життя на автоматі, їй бажалося змін, бурхливого життя і кохання. Кохання, чоловіка та дітей. Який сенс страждати за чоловіком, якого вона ніколи не матиме? Він не хотів її і ніколи не захоче. Сказав, що любить її, але не так, як чоловік любить дружину. Бо він одружився з Церквою. Чи всі чоловіки такі — люблять якусь неживу річ більше, за живу жінку? Та ні, певно, що не всі. Складні й важкі чоловіки — можливо, з власними океанами сумнівів, заперечень та раціональних суджень. Але ж мають бути і простіші чоловіки, здатні любити жінку більше, за будь-що. Наприклад, такі чоловіки, як Люк О’Ніл. — Гадаю, дівчини гарнішої за тебе, я ще не бачив, — сказав Люк, заводячи «ролс-ройс». Для Меґі компліменти були чимось незнаним; вона ошелешено зиркнула на нього скоса і не сказала нічого. — От класно, еге ж? — спитав Люк, анітрохи не розчарувавшись через брак її ентузіазму. — Повертаєш ключа, натискаєш кнопку на панелі — й двигун заводиться. Не треба крутити заводну ручку, не треба боятися, що впадеш знесилений іще до того, як спрацює оте бісове запалення. Оце справжнє життя, Меґан, можеш не сумніватися. — Сподіваюся, ти не залишиш мене одну? — спитала вона. — Господи милосердний, звісно, що ні! Ти ж зі мною приїхала! А це означає, що ти — моя на всю ніч і я не збираюся давати ще комусь шанс. — Скільки ж тобі років, Люку? — Тридцять. А тобі? — Майже двадцять три. — Та невже? Бо на вигляд ти, як мала дитина. — Я не мала дитина. — Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася? — Один раз. — І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів. — Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт». — Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. — Він скоса зиркнув на неї. — Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти — на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями. — Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене? — Ну, тому що я — найнахабніший тип у світі. — Люк весело вишкірився. — Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували. — Так, є декілька, — зізналася Меґі. — Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив. — Тоді решта тутешніх — телепні, — виснував Люк. — Я завжди розпізнаю гарне. Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику. На «танці в сараї» з’їжджалися всі — від синів та дочок тваринників до скотарів та їхніх дружин, якщо такі були, а також служниць, гувернанток та мешканців міста усіх вікових категорій та обох статей. Саме тут могли спілкуватися запанібрата, скажімо, чоловіки-вчителі з учнями скотарів та стригалів, банківські клерки-новачки із селюками з далеких ферм. Величних манер більш офіційних заходів тут не було близько. Старий Мікі О’Браєн приїздив аж із Джилі, щоб пограти на скрипці, й завжди під рукою був хто-небудь, щоб пограти на клавішному чи кнопковому акордеоні; акомпануючи Мікі, вони міняли один одного, щоб перепочити, а старий скрипаль сидів на діжці або на тюку вовни і грав без передиху; з його відвислої нижньої губи текла слина, бо він не мав можливості перерватися і ковтнути її, інакше збився б із темпу. Але то були не такі танці, як Меґі бачила на дні народження Мері Карсон. То були енергійні кругові танці: шотландські, джиґи, польки, кадрилі, хороводні, мазурки, сільські англійські танці з коротким торканням руки партнера або ж несамовитим обертанням. Там не було відчуття інтимності чи замріяності. Здавалося, кожен вважав це вивільненням пригніченої енергії та приспаних комплексів; романтичними ж інтригами краще було займатися надворі, подалі від шуму та гармидеру. Меґі невдовзі виявила, що їй заздрять через високого й вродливого кавалера. Він був мішенню спокусливих та млосних поглядів, як свого часу й отець Ральф. Свого часу. Був. Жахливо було думати про нього як про чоловіка з далекого-далекого минулого. Тримаючи слово, Люк залишав Меґі тільки тоді, коли навідувався до туалету. І не