Ті, що співають у терні

такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі, де був екран, стіни з фрамугами, ряди брезентових стільців, але даху не було. З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно — видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки — хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим — дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево — пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами. Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон». Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори. Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони! Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені. Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом; в Джилі при температурі сто п’ятнадцять градусів повітря здавалося прохолоднішим. Меґі здалося, наче її тіло рухається крізь щільне повітря, розрізаючи його, як паруюче розтоплене масло, а коли вона робила вдих, то легені наче гарячою водою наповнювало. — Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! — звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря. — Як хочеш. То на тебе вологість так впливає. Вона рідко опускається нижче дев’яноста відсотків хоч улітку, хоч узимку, а температура зазвичай тримається в межах від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти градусів. Між порами року різниця невелика, але влітку мусони наганяють вологість до ста відсотків — і це в розпал спеки! — Кажеш, літні дощі, не зимові? — Цілий рік. Мусони дмуть майже завжди, а коли не дмуть, то їх заміняють пасати. Вони теж приносять багацько дощів. Річний рівень опадів у Данглоу складає від ста до трьохсот дюймів. Триста дюймів дощу на рік! Бідолашні мешканці Джилі казяться від радощів, коли випадає п’ятнадцять, і це для них — царська доза, а тут, за дві тисячі миль від Джилі — аж триста! — А вночі тут стає прохолодніше? — спитала Меґі, коли вони наближалися до готелю; спекотні ночі в Джилі здавалися досить стерпними порівняно з цією турецькою лазнею. — Та не дуже. Втім, із часом ти звикнеш. — Відчинивши двері до номера, Люк відступив, пропускаючи її всередину. — Я сходжу до бару за пивом, за півгодини повернуся. Ти матимеш достатньо часу. Меґі переполохано зиркнула на нього. — Так, Люку. Данглоу розташований на сімнадцять градусів південніше екватора, тому ніч впала на землю блискавично: ще хвилину тому сонце починало хилитися до обрію, та раптом — гоп! — і темна ніч чорною патокою розтікалася землею. Коли Люк повернувся, Меґі вже вимкнула світло і лежала у