Ті, що співають у терні

мною снідати. Люку, допоможіть Меґі принести яєчню з беконом. А підставку з грінками я якось у зубах принесу. Людвіг Мюллер народився в Австралії, але його німецьке походження виразно давалося взнаки: м’ясисте червоне обличчя, нездатне впоратися з одночасним впливом сонця та пива, квадратна сива голова та блідо-блакитні прибалтійські очі. Йому та його дружині надзвичайно сподобалася Меґі і вони вважали, що їм поталанило з такою хатньою робітницею. Особливо вдячний був Людді, бачачи, як пожвавилася і повеселішала Енн відтоді, коли від них пішла ота золотоволоса ясноока дівчина. — Як рубання, Люку? — спитав він, накладаючи собі в тарілку яєчню. — Якщо я скажу, що мені подобається ця робота, ви повірите мені? — розсміявся Люк, доверху накладаючи собі в тарілку. Розумний та проникливий погляд Людвіга зупинився на вродливому обличчі Люка, і він ствердно кивнув. — Так, звісно, повірю. Бо, на мою думку, ви маєте відповідний темперамент та статуру. Вони дають вам змогу почуватися краще й впевненіше за інших чоловіків, відчувати над ними свою перевагу. Прикутий до землі успадкованими полями цукрової тростини, віддалений від світу науки, і не маючи змоги обміняти перше на друге, Людді став палким дослідником людської натури, він читав товсті фоліанти в коштовних саф’янових обкладинках з іменами Фрейда та Юнга, Гакслі та Рассела на корінцях. — Я була подумала, що ви вже ніколи не приїдете побачитися з Меґі, — мовила Енн, намащуючи грінку перетопленим маслом. Без холодильника це був єдиний спосіб зберігати масло в Хіммельхосі, але то було краще, аніж нічого. — Річ у тім, що ми з Арне вирішили трохи попрацювати й по неділях. А завтра ми вирушаємо до Інгема. — І це означає, що бідолашна Меґі не зможе часто з вами бачитись. — Меґ мене розуміє. Так триватиме років два, не більше, до того ж влітку роботи у нас не буде. Арне каже, що тоді влаштує мене в Колоніальну цукроочисну компанію в Сіднеї, і тоді я зможу забрати Меґ із собою. — А навіщо вам так тяжко працювати, Люку? — спитала його Енн. — Та хочу назбирати грошей на власну ферму десь побіля Кайнуни. А хіба Меґ про це не казала вам? — Боюся, наша Меґі не надто любить розповідати про особисте. Краще ви нам розкажіть, Люку. Усі троє слухачів сиділи і з цікавістю спостерігали за зміною виразів на вольовому засмаглому обличчі, за блиском отих синіх-синіх очей; відтоді, як перед сніданком Люк з’явився, Меґі й слова не вимовила. А він все говорив та говорив про прекрасну країну поза межами Глушини: про пишну траву, про великих сірих австралійських журавлів, що елегантно дріботіли в пилюці єдиної в Кайнуні дороги, про тисячі й тисячі швидконогих кенгуру, про сухе й спекотне сонце. — І незабаром великий шмат цього стане моєю власністю. Меґ вклала в цю справу трохи грошей, і при такій інтенсивності нашої праці на це піде років чотири-п’ять. Звісно, якщо задовольнитися скромнішим місцем, то цю мрію можна здійснити й швидше, але знаючи тепер, скільки я зможу заробити на рубанні тростини, маю спокусу рубати її трохи довше, щоб купити пристойний шмат землі. — Він подався вперед, обхопивши чашку з чаєм пошматованими численними шрамами руками. — Знаєте, якось я мало не перевершив особисту норму Арне! За один день я нарубав аж дванадцять тонн! Людді аж присвиснув від щирого захвату, і вони з Люком заходилися обговорювати норми. А Меґі мовчки сьорбала міцний чорний чай без молока. Ой, Люку! Спочатку було рік-два, тепер чотири-п’ять, і хтозна, скільки років він назве наступного разу? Люку подобалося таке життя й така робота, годі сумніватися. Тож чи кине він її, коли настане час? І чи захоче? Зрештою, чи захоче вона сама чекати, щоб подивитися, що він робитиме? Мюллери — люди добросерді, тож вона не перепрацьовувала, але якщо жити без чоловіка, то краще вже на Дрогеді. За час перебування в Хіммельхосі вона жодного дня не почувалася по-справжньому добре: їсти їй не хотілося, вона страждала на жахливу діарею, її вперто переслідувала млявість, яку ніяк не вдавалося скинути з себе. Меґі, що звикла почуватися прекрасно, була не на жарт перелякана цією незрозумілою хворобою. Після сніданку Люк допоміг їй помити тарілки і повів прогулятися до найближчого тростинового поля, без упину розповідаючи про цукрову тростину і як її рубають, як класно жити на свіжому повітрі, як багато класних хлопців у бригаді Арне, наскільки ця робота відмінна від стригальства і наскільки краща. Вони розвернулися і пішли назад угору; Люк завів її до приємно прохолодної печери поміж палями будинку. Свого часу Енн перетворила це місце на теплицю: поставила вертикально секції теракотових труб різної довжини та ширини, заповнила їх ґрунтом і висадила сланкі та висячі рослини — орхідеї всіх кольорів та різновидів, папороті, кущі та екзотичні повзучі рослини. Земля в печері була м’яка й пахла деревною тирсою; з балок угорі звисали дротяні корзини з папоротями, орхідеями чи туберозами; з кори на палях росли якісь рогоподібні рослини, а попід трубами — десятки яскравих пишних бегоній. Це був улюблений закуточок Меґі, єдине, що в Хіммельхосі подобалося їй більше, аніж на Дрогеді. Бо на Дрогеді неможливо було виростити стільки всього на такій маленькій ділянці — бракувало вологості у повітрі. — Скажи, тут гарно, еге ж, Люку? Як гадаєш, може, через два роки роботи отут ми зможемо орендувати мені будиночок? Мені страх як хочеться, щоб у мене теж був отакий куточок. — А навіщо, заради Бога, тобі жити одній в орендованому будинку? Це ж не Джилі, Меґ; тут жінка, що живе сама, не може почуватися у повній безпеці. Тобі набагато краще буде тут, повір мені. Невже тобі тут не подобається? — Подобається — але не більше, аніж може подобатися життя в чужому будинку. — Послухай-но, Меґ, тобі доведеться вдовольнитися тим, що є, допоки ми не переберемося на захід. Ми не можемо циндрити гроші на оренду будинку, де ти жила