б, як цариця, і при цьому заощаджувати. Ти мене зрозуміла? — Так, Люку. Люк так розсердився, що навіть не зробив того, що хотів зробити, коли вів її сюди, — поцілувати. Натомість він жартівливо ляснув її по сідниці, але удар цей вийшов аж надто болючим, щоб назвати його жартівливим. І подався дорогою до велосипеда, якого він притулив до дерева. Щоб побачитися з нею, він двадцять миль крутив педалі, аби тільки не витрачати грошей на моторний вагон та автобус, і це означало, що йому доведеться тепер педалювати двадцять миль назад.
Прийшов і пішов січень — найлегший місяць для рубачів цукрової тростини, але Люка й близько не видно було. За сніданком у домі Мюллерів він промимрив, що візьме Меґі до Сіднея, та натомість поїхав до Сіднея з Арне, але без неї. Арне був холостяком і мав тітку, яка мешкала у будинку в Розелі на відстані пішої прогулянки до КЦК — Колоніальної цукроочисної компанії (Яка зручність! Можна на трамваї зекономити!). За отими товстелезними бетонними стінами, що вивищувалися, наче фортеця на пагорбі, рубач із потрібними зв’язками міг знайти собі роботу. Люк та Арне підтримували себе у доброму фізичному стані, вантажачи мішки з цукром, а у вільний час плавали та займалися серфінгом. А Меґі залишалася в Данглоу з Мюллерами. Рясно потіючи, вона пережила мокрий сезон — так називався сезон мусонних дощів. Сухий сезон тривав із березня до листопада, у цій частині континенту він був не такий вже й сухий, але, порівняно з мокрим, це був рай. Під час мокрого сезону небеса розверзалися і блювали водою, але не постійно, а час від часу; у перерві між потопами земля парувала, і з тростини, ґрунту, джунглів та пагорбів здіймалися великі хмарини білої пари. Час ішов, і Меґі тужила за Дрогедою. Вона пересвідчилася, що північний Квінсленд ніколи не стане їй домівкою. Передусім, їй не підходив клімат, мабуть, через те, що більшу частину життя вона провела в сухому повітрі. А ще Меґі зненавиділа самотність, непривітність та відчуття безжальної й невідступної млявості та апатичності. Вона зненавиділа розмаїття комах та рептилій — гігантських жаб, тарантулів, тарганів та пацюків, які перетворювали кожну ніч на судний день; здавалося, ніщо не могло втримати цих істот поза межами будинку, і вони страшенно лякали її. Вони були такі великі, такі агресивні, такі голодні! А найбільше зненавиділа вона нужник, по-тутешньому «данні» — слово, що було зменшувальною формою назви міста Данглоу, і це стало невичерпним джерелом саркастичного натхнення місцевих мешканців. Відвідини нужника-«данні» призводили до конвульсій у животі, бо через небезпеку тифу та шлункової лихоманки про вигрібні ями в такому вологому і спекотному кліматі не могло бути й мови. Тому місцевий «данні» — обсмолений жерстяний бак, який жахливо смердів, а наповнюючись, кишів огидними хробаками та не менш огидними личинками, — раз на тиждень прибирали і замінювали на інший, але одного разу на тиждень було замало. Усе єство Меґі бунтувало проти мовчазного визнання місцевими мешканцями цього нормальним; ніколи вона не змириться з цим жахом, навіть якщо їй усе життя доведеться прожити в північному Квінсленді! І їй прийшла похмура думка, що, можливо, доведеться прожити тут усе життя, або принаймні поки Люк постаріє і кине рубати тростину. Хоч як би Меґі не тужила за Дрогедою, вона була надто гордою, щоби зізнатися родині про те, що чоловік ігнорував її; радше вона змириться з цим довічним ув’язненням, аніж зізнається у цьому — наказала Меґі сама собі з лютою злістю.
