Ті, що співають у терні

мені, — сказала вона. Він пристрасно поцілував їй руку і притиснув собі до щоки. — Завжди радий допомогти тобі, моя Меґі, ти ж знаєш. — Помолися за мене й за дитину. Якщо хтось може врятувати нас, то тільки ти. Ти ближчий до Бога, аніж ми. Нікому ми не потрібні, нікому й не були потрібні, навіть тобі. — А де Люк? — Я не знаю і знати не бажаю. — Меґі заплющила очі й відкинулася на подушку, але не відпускала його руку, міцно тримала її у своїй долоні. Док Сміт торкнувся його плеча. — Ваша милість, гадаю, вам треба вийти. — Якщо її життя буде під загрозою, ви гукнете мене, гаразд? — Невідкладно. Нарешті з плантації повернувся Людді — й перелякався, бо нікого й ніде не було видно, а до спальні він зайти не наважився. — Енн, з нею все гаразд? — спитав він, коли його дружина вийшла з кімнати разом із архієпископом. — Поки що гаразд. Док нічого не обіцяє напевне, але, на мою думку, він має надію, що все обійдеться. Людді, у нас гість. Знайомся архієпископ Ральф де Брикасар, давній приятель Меґі. Краще навчений, аніж його дружина, Людді швидко став на коліно і поцілував перстень на простягнутій йому руці. — Сідайте, ваша милість, поговоріть з Енн. А я піду поставлю чайник. — То ви і є той самий Ральф, — мовила Енн, підставивши свої палиці до бамбукового столу; священик сів напроти, і складки його сутани впали довкола нього додолу, а з-під неї виглянули блискучі чоботи для верхової їзди, бо гість сів, закинувши ногу на ногу. Це був доволі жіночний жест, але гість був священиком, і тому це не мало значення. Однак, попри схрещені ноги, у ньому відчувалася сильна чоловіча натура. Мабуть, священик не був таким старим, як їй спочатку здалося, — напевне сорок із гаком, не більше. Яке ж це марнування сил для такого розкішного мужчини! — Так, я Ральф. — Відтоді, як у Меґі розпочалися перейми, вона без упину кликала якогось Ральфа. Мушу визнати, це мене спантеличило. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь згадувала це ім’я раніше. — Вона не хотіла й не могла. — А звідки ви знаєте Меґі, ваша милість? І як довго? Священик криво всміхнувся і склав свої тонкі красиві руки так, що вони стали нагадувати гострий дах костелу. — Я познайомився з Меґі ще тоді, коли їй було десять, за кілька днів після того, як її родина перебралася кораблем із Нової Зеландії. Можна з упевненістю і не кривлячи душею сказати, що я пережив разом із Меґі й повінь, і пожежу, і емоційний голод, і смерть — і життя. Все це ми маємо випробувати і пережити. Меґі — дзеркало, в якому я змушений споглядати власну моральність. — Ви кохаєте її! — здивовано констатувала Енн. — Так. Завжди кохав. — Це трагедія для вас обох. — Я сподівався, що тільки для мене. Розкажіть мені про неї: що сталося відтоді, як вона вийшла заміж. Я не бачив її вже багато років, але без неї мені не було щастя. — Я розкажу вам, але тільки тоді, коли ви розкажете мені про Меґі. Ні, я не маю на увазі щось дуже особисте — лише про те, як вона жила доти, поки приїхала сюди. Ми з Людді про неї нічого не знаємо, знаємо лише те, що вона жила десь поблизу Джилленбоуна. Нам би хотілося дізнатися більше, бо ми дуже любимо її. Але вона так нічого нам і не розповіла. Може, через гордість. Людді вніс тацю з чаєм та наїдками і сів, слухаючи стислу розповідь священика про життя Меґі до того, як вона вийшла заміж за Люка. — Я би ні за що у світі не здогадалася! Подумати тільки: Люк О’Ніл мав нахабство позбавити її всього і змусити працювати хатньою робітницею! Та ще й мав жорстокість обумовити, щоб її платня надходила на його банківський рахунок! Уявіть собі, бідолаха не мала у своєму гаманці ані копійки відтоді, як сюди приїхала! Я попросила Людді дати Меґі готівкову премію перед Різдвом, але їй стільки всього треба було купити, що ці гроші розлетілися за один день, а більше вона від нас нічого не хотіла брати. — Не жалійте Меґі, — дещо грубо й різко мовив архієпископ Ральф. — Не думаю, що їй жаль саму себе, тим більше через брак грошей. Бо вони принесли їй мало радощів до заміжжя, хіба ж ні? До того ж вона знає, що робити, якщо у неї виникне потреба в грошах. На мою думку, байдужість Люка завдавала їй значно більших страждань, аніж відсутність грошей. Бідолашна Меґі! Енн та Людді по черзі розповіли йому в загальних рисах про життя Меґі, а священик тим часом сидів, тримаючи руки «хаткою» і не зводячи очей із широкої крони пальми мандрівника, що росла побіля будинку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, жодного разу не змінився вираз його прекрасних відсторонено-проникливих очей. Він багато чого навчився, працюючи під началом Вітторіо Скарбанци, кардинала ді Конті- Верчезе. Коли розповідь скінчилася, він зітхнув і перевів погляд на занепокоєні обличчя господарів будинку. — Гадаю, ми мусимо їй допомогти, оскільки Люк не бажає цього робити. Якщо вона йому не потрібна, то краще для Меґі буде повернутися до Дрогеди. Знаю, ви не хочете втрачати її, але заради неї ж самої спробуйте переконати її повернутися додому. Я надішлю вам для неї чек із Сіднея, щоб вона уникла сорому просити у брата грошей. А коли Меґі повернеться додому, нехай розповідає своїм рідним все, що визнає за потрібне. Архієпископ поглянув на двері спальні й стривожено ворухнувся. — Любий Боже, нехай народиться дитя! Але дитя народилося лише через добу, коли Меґі була ледь жива від виснаження та болю. Док Сміт давав їй щедрі дози настоянки опію, дотримуючись того консервативного погляду, що так буде найкраще. А Меґі полинула у вихор кошмарів, де якісь потойбічні та цілком земні істоти кусали її і рвали на шматки, плювалися й дряпалися гострими пазурами, завиваючи, скиглячи та ревучи. Інколи в фокусі її зору на коротку мить з’являлося обличчя Ральфа, а потім знову зникало з важким припливом нестерпного болю; але спогад про нього вперто зберігався в її пам’яті, й вона знала, що поки він чергує біля її ліжка, не помруть ні вона, ні дитина. Док Сміт, робив невеличкі перерви (акушерка тим