Ті, що співають у терні

часом справлялася сама), щоб підкріпитися, хильнути шкалик рому і перевірити, чи не виявився хтось із його клієнтів настільки нечемним та нерозсудливим, що здумав помирати саме тепер, тоді й вислухав стислу розповідь про історію Ральфа та Меґі — скільки Людді та Енн визнали за доречне йому розповісти. — Маєте рацію, Енн, — сказав він. — Одна з причин її нинішньої біди — верхова їзда. Відмова від жіночих сідел пішла на шкоду жінкам, які багато їздять верхи. Бо верхова їзда у звичайному сідлі розвиває не ті м’язи, що потрібно для вдалих пологів. — А я чув, що все це — бабусині казки, — м’яко заперечив архієпископ. Док вишкірився на нього не надто приязно. Він не любив католицьких священиків і вважав їх кодлом святенницьких та вижилих із розуму ідіотів. — Можете думати, що хочете, — сказав він. — Але скажіть мені, будь ласка, ваша милість, якби довелося вибирати між життям Меґі та життям немовляти, яким би був ваш вибір? — Позиція Церкви в цьому питанні є непохитною, докторе. Жодного вибору не мусить бути. Не можна довести до смерті дитину заради порятунку матері, як і не можна доводити до смерті матір заради порятунку дитини, — відповів архієпископ, так само злобно вишкірившись на лікаря. — Але якщо до цього дійде, лікаре, я без вагань наказав би вам рятувати Меґі — і до біса дитину. Аж охнувши від несподіванки, док Сміт розсміявся і ляснув архієпископа по спині. — Молодець, добре сказано! Не переймайтеся, ваша світлість, я нікому не розкажу про те, що ви щойно сказали. Але наразі дитина жива, і я не бачу користі з того, щоб її умертвити. Але Енн подумала: «Цікаво, що б ви сказали, архієпископе, якби це була ваша дитина?» Приблизно через три години, коли передвечірнє сонце сумно спускалося небом до оповитої серпанком громадини гори Бартл-Фрер, док Сміт вийшов із спальні. — Що ж, все скінчилося, — сказав він із легким задоволенням у голосі. — Меґі ще довго доведеться оклигувати, але, з Божою поміччю, вона видужає. А її немовля — це худюча, слабка дівчинка вагою п’ять фунтів із велетенською головою та характером, як її ядучо-руде волосся — такого мені ще не доводилося бачити. Цю противнючу мишу й сокирою не зарубаєш, хоча, чесно скажу, в мене мало не з’явилося таке бажання. Радісний Людді відкоркував пляшку шампанського, яку він спеціально приберіг для такої оказії, і вони встали, тримаючи в руках келихи з шипучим напоєм, що переливався через край, — священик, лікар, акушерка, фермер та каліка — і випили за здоров’я та добробут матері та її дратівливої дитини. Це сталося першого червня, першого дня австралійської зими. На зміну акушерці приїхала медсестра, яка мала залишатися з Меґі доти, поки не буде визнано, що небезпека для неї та дитинчати минула. Лікар з акушеркою поїхали, а Людді, Енн та архієпископ пішли поглянути на Меґі. Вона здалася такою маленькою та виснаженою на подвійному ліжку, що архієпископу Ральфу довелося сховати ще один свій біль у закуточку свідомості, щоби згодом дослідити його і подолати. «Меґі, моя змучена й зморена Меґі… Я завжди кохатиму тебе, але ніколи не зможу дати тобі те, що дав Люк О’Ніл, хоча й неохоче». А сіренька подоба людини, відповідальна за все, що трапилося, лежала собі в плетеному кошику під дальньою стіною, анітрохи не усвідомлюючи уваги тих, хто зібрався довкола і витріщився на неї. Своє невдоволення вона висловила вереском — і верещала, не замовкаючи. Нарешті медсестра взяла її і віднесла разом із кошиком та всім необхідним до кімнати, яку Мюллери надали під дитячу. — Що ж, легені у неї в повному порядку, це точно. — Архієпископ Ральф усміхнувся, сів скраю ліжка і взяв бліду руку Меґі. — Не думаю, що їй сподобалося тут, та й саме життя, — всміхнулася у відповідь Меґі. «Як він постарів! Стрункий та гнучкий, як і завжди, але безмірно постарілий». Вона повернула голову до Енн та Людді й простягнула їм другу руку. — Мої любі добрі друзі! Що б я робила без вас? Від Люка нічого не чути? — Прийшла телеграма, де він повідомляє, що надто зайнятий, щоб приїхати, але бажає тобі всього найкращого. — І на тому спасибі, — прокоментувала Меґі. Енн швидко нахилилася і цьомкнула її у щоку. — Ми залишимо тебе наодинці з архієпископом, люба, щоб ви змогли поговорити. А поговорити у вас, безсумнівно, є про що. — Спершись на руку Людді, Енн пригрозила пальцем медсестрі, яка витріщилася на священика, немов не вірячи своїм очам. — Ходімо, Нетті, поп’єш із нами чаю. Його милість дасть тобі знати, якщо ти знадобишся Меґі. — Як же ти збираєшся назвати свою галасливу доньку? — спитав він, коли двері зачинилися, і вони залишилися удвох. — Джастиною. — Дуже добре ім’я, але чому ти вибрала саме його? — Десь вичитала, і воно мені сподобалося. — Вона що, не потрібна тобі, Меґі? Її обличчя зіщулилося і перетворилося на суцільні очі — ніжні, сповнені якогось загадкового світла, не було в них ненависті, але любові теж не було. — Та, мабуть, потрібна. Так, таки потрібна. Бо я багато хитрувала для того, щоб її зачати. Та коли я її носила, я нічого до неї не відчувала, відчувала тільки те, що я їй не потрібна. Здається мені, що Джастина ніколи не буде ані моєю, ані Люковою, ані нічиєю. У мене таке передчуття, що вона завжди належатиме сама собі. — Я мушу їхати, Меґі, — тихо й ніжно мовив він. Її очі стали яскравішими, а їх вираз — жорстким, рот скривився неприємною гримасою. — Я так і знала! Смішно, еге ж? Чомусь чоловіки мого життя розбігаються шпаринами, мов таргани. Він поморщився. — Не злися, Меґі. Мені буде нестерпно покидати тебе і згадувати саме такою. Що б не сталося з тобою в минулому, ти завжди зберігала доброту і скромність, і саме ці твої якості є для мене найдорожчими. Не змінюйся, не ставай жорсткою і жорстокою через те, що сталося. Знаю, жахливо усвідомлювати, що Люку все байдуже, тому він навіть не приїхав. Але не треба змінюватися нагірше. Інакше ти більше не