от Джастина, здавалося, лякала їх; втім, хлопці почувалися ніяково в компанії зі всякими жінками, окрім старших жінок Дрогеди, до яких вони звикли. До того ж бідолашна Джастина страшенно ревнувала, бо Джимс та Петсі постійно брали Дейна в свою компанію, а це означало, що дівчинці не було з ким гратися. — Дейн — класний хлопець, Меґі, — якось сказав Джимс, коли вона вийшла на веранду; він сидів у плетеному кріслі й спостерігав, як Петсі та Дейн граються на галявині. — Так, він маленьке чудо, еге ж? — Меґі всміхнулася, сідаючи так, щоб їй було видно молодшого брата. В очах застигла ніжна печаль — вони теж колись були її малюками, і вона їх доглядала. — Джимсе, щось не так? Розкажи мені. Він підняв на неї очі, просякнуті якимось глибоким болем, але похитав головою — мовляв, і не питай. — Ні, Меґі. Це те, що я ніколи не стану розповідати жінці. — А як стосовно того, щоб одружитися, коли все це скінчиться? Може, тоді дружині своїй розкажеш? — Ми — одружитися? Не думаю. Війна геть відбиває таке бажання. Нам страшенно хотілося потрапити на війну, але тепер ми мудріші. Якщо одружимося, у нас будуть сини — і заради чого? Виростити їх, а потім спостерігати, як їх штовхають на те, на що штовхнули нас, щоби бачити те, що бачили ми? — Мовчи, Джимсе, мовчи! Він поглянув туди, куди дивилася вона: Дейн весело хихотів, бо Петсі перевернув його догори ногами. — Ніколи не дозволяй йому покидати Дрогеду, Меґі. Тут з ним не станеться нічого лихого, — сказав Джимс.
Архієпископ Ральф біг високим ошатним коридором, не звертаючи уваги на здивовані обличчя тих, хто обертався йому вслід; увірвавшись до кімнати кардинала, він враз завмер, як вкопаний. Його преосвященство невимушено розмовляв із мсьє Папе, представником польського емігрантського уряду у Святому Престолі. — Що, Ральфе? Що таке? — Це сталося, Вітторіо. Муссоліні скинули! — Господи милосердний! А Його Святість — він знає? — Я особисто телефонував до Кастель-Гандольфо, хоча по радіо цю новину можуть передати у будь-яку хвилину. Мені про це повідомив телефоном один приятель із німецького штабу. — Я сподіваюся, що Його Святості встигнуть зібрати речі, — сказав мсьє Папе з легким відтінком задоволення в голосі. — Він зможе вибратися, якщо ми замаскуємо його під бродячого монаха-францисканця, і не інакше, — відрізав архієпископ Ральф. — Генерал Кессельрінґ заблокував місто, як корком пляшку. — Він не зможе вибратися, — сказав кардинал Вітторіо. Мсьє Папе підвівся. — Мушу покинути вас, ваше преосвященство. Я представник уряду, яке є ворогом Німеччини. Якщо Його Святість у небезпеці, то я теж. У моїй кімнаті є декотрі папери, якими мушу зайнятися негайно. Дипломат до кінчиків пальців, акуратний і педантичний, мсьє Папе вийшов із кімнати, залишивши священиків наодинці. — Він приходив, щоб просити вашого заступництва для захисту свого стражденного народу? — Так, бідолаха, він так за них переживає. — А ми? — І ми теж, Ральфе! Але ситуація є важчою, аніж він собі уявляє. — Правда полягає в тому, що йому не довіряють. — Ральфе! — А хіба ж це не правда? Його Святість провів юність у Мюнхені, полюбив німців і досі їх любить, незважаючи ні на що. Якщо перед його очима предстануть оті понівечені трупи, він скаже, що то росіяни їх замордували. Але аж ніяк не любі його серцю німці! Бо ж вони такі культурні, такі цивілізовані! — Ральфе, ви не є членом товариства Ісуса[11], але ви тут лише тому, що взяли особисту обітницю вірності Його Святості. У ваших венах тече гаряча кров ірландських та норманських предків, але я благаю вас — будьте розважливим! З минулого вересня ми жили у страху перед дамоклевим мечем, що завис над нами, молячись про те, щоб Дуче залишився й уберіг нас від німецьких репресій. У характері Адольфа Гітлера химерним чином уживаються незбагненні суперечливості, він вважає, що має двох ворогів: Британську імперію та Католицьку церкву, але будь-що намагається їх зберегти. Та коли його змусили до цього обставини, він зробив все, що міг для того, щоби Британську імперію знищити. Невже ви гадаєте, що він не знищить і нас, якщо ми підштовхнемо його на такий крок? Одне слово на засудження подій у Польщі — і він розчавить нас. А що, на вашу думку, дасть наше засудження, друже мій? Ми не маємо армій, не маємо військовиків. Репресії впадуть на нас без зволікань, і Його Святість заберуть до Берліна, а саме цього він боїться. Чи не пам’ятаєте ви про маріонеткового папу в Авіньйоні багато сторіч тому? Невже ви хочете, щоб Папа Римський став маріонеткою в Берліні? — Вибачте, Вітторіо, але я бачу це інакше. Я наполягаю на тому, що ми мусимо засудити Гітлера, мусимо кричати про його варварство на кожному розі! Якщо він накаже розстріляти нас, то ми помремо мучениками, і це, в
