«Кінкоппалі» я дійшла висновку, що все це суцільна туфта. — Це ваш привілей — мати власну думку, — сказав кардинал Ральф, відчайдушно намагаючись бути так само статечним та серйозним, як і Джастина. — А чи можна мені поговорити з вашою бабусею? — Звісно. Ми вам потрібні? — спитала Джастина. — Ні, дякую. Я знаю, куди йти. — Добре. — Вона обернулася до брата, який і досі ошелешено споглядав гостя з роззявленим ротом. — Нумо, Дейне, ходімо! Ходімо, кажу тобі! Та хоча Джастина боляче смикнула його за руку, Дейн стояв непорушно і дивився, як висока струнка постать кардинала Ральфа зникає за трояндами. — Ти таки отупів від релігії, Дейне. Що в ньому такого особливого? — Він кардинал! — відповів Дейн. — Лишень уяви собі! Справжнісінький живий кардинал на Дрогеді! — Кардинали, Дейне, є володарями Церкви. Можливо, ти й маєш рацію, він і справді досить незвичайний. Але мені він не подобається. Де ж іще могла бути Фіона, як не за своїм робочим столом? Він відсунув сітку і пройшов у високе вікно до вітальні. Напевне, вона почула його, але не відволіклася, працювала, зігнувши спину, а її колись красиве й золотисте, а тепер посивіле волосся звисало над столом. Кардинал насилу підрахував, що їй, напевне, вже сімдесят два. — Привіт, Фіоно, — сказав він. Коли вона підняла до нього обличчя, Ральф де Брикасар помітив переміну, що в ній відбулася, але не зміг точно визначити її природу. Так, байдужість як була, так і лишилася, але до неї додалися ще кілька особливостей. Вона немов пом’якшала і водночас посуворішала, стала більш людяною, але людяною в стилі Мері Карсон. Господи, от уже ці дрогедські матріархальні володарки! Невже й Меґі такою стане, коли буде її черга? — Привіт, Ральфе, — відповіла вона так, наче він щодня заходив у вікно до вітальні. — Надзвичайно приємно тебе бачити. — І мені теж. — Я не знала, що ти в Австралії. — Цього не знає ніхто. Я маю кількатижневу відпустку. — Сподіваюся, ти залишишся у нас? — А де ж іще? — він оглянув кімнату, і зупинив погляд на прекрасному розкішному портреті Мері Карсон. — Знаєш, Фіоно, ти маєш бездоганний і безпомилковий смак. Ця кімната може посперечатися з будь-якою у Ватикані. Оті чорні еліпсоподібні конфігурації з трояндами — це взагалі геніальна знахідка. — Та невже! Дякую. Стараємось у міру наших скромних сил. Особисто я віддаю перевагу їдальні; відтоді, як ти тут був востаннє, я ще раз переробила її. У рожевих, білих та зелених тонах. Начебто жахливо, як послухати, але не поспішай із висновками, доки не побачиш. Не знаю, навіщо я стараюся… Це твій будинок, еге ж? — Ні, не мій, допоки живий хоч один із Клірі, Фіоно, — тихо заперечив він. — Як зворушливо і як заспокійливо. Що ж, ти й справді вибився в люди відтоді, як покинув Джилі, чи не так? Ти бачив оту статтю в «Геральді» про твоє підвищення? Ральф скорчив кислу міну. — Та бачив. Ти стала більш цинічною і гострою на язик, Фіоно. — Так, справді. Скажу навіть більше — мені це подобається. Всі ці роки я мовчала, стуливши писок, і не наважувалася й слово мовити! Я навіть гадки не мала, як багато втрачала. — Вона всміхнулася. — Меґі в Джилі, але має незабаром повернутися. Крізь вікна увійшли Джастина з Дейном. — Бабуню, а можна нам з’їздити верхи до свердловини? — Ви знаєте правила. Ніякої верхової їзди, доки мати сама не дасть вам дозвіл. А де ваші гарні манери? Ідіть сюди, і я відрекомендую вас нашому гостю. — А я вже з ними познайомився. — О! — Взагалі-то я гадав, що ти в інтернаті, — сказав Ральф Дейну і всміхнувся. — Тільки не в грудні, ваше преосвященство. Нас відпустили на два місяці — тепер літні канікули. І справді, багато років спливло: він вже забув, що в південній півкулі дітлахи втішаються тривалими канікулами в грудні та січні. — А ви надовго до нас завітали, ваше преосвященство? — поцікавився Дейн і досі, мов заворожений, дивлячись на кардинала. — Його преосвященство залишатиметься з нами стільки, скільки зможе, Дейне, — відповіла його бабуся, — але мені здається, що йому не сподобається, якщо ти весь час звертатимешся до нього «ваше преосвященство». Як буде краще? «Дядьку Ральфе»? — Дядьку? — скрикнула Джастина. — Ти ж знаєш, що «дядько» — це супроти наших сімейних правил, бабуню! Наші дядьки — це Боб, Джек, Г’юї, Джимс та Петсі. Це означає, що ми зватимемо кардинала просто Ральф. — Чому ти така нечемна, Джастино! Куди поділися твої гарні манери, хотіла б я знати?! — гримнула на неї Фіона. — Та все нормально, Фіоно. Я й справді волів би, щоб усі називали мене просто Ральфом, — швидко погодився кардинал. Чому ж вона так його не любить, ця мала миша? — Я не можу! — аж охнув Дейн. — Я не можу звати вас просто Ральф! Кардинал Ральф перетнув кімнату, взяв хлопчика за голі плечі, усміхнувся йому ясними й добрими очима, що немов світилися у сутінках кімнати. — Звісно, що можеш, Дейне. Це не є гріхом. — Ходімо, Дейне, повернімося до хатинки! — наказала Джастина. Кардинал Ральф та його син обернулися до Фіони і разом поглянули на неї. — Допоможи нам, Господи! — зітхнула Фіона. — Іди собі, Дейне, пограйся, добре? — Вона сплеснула руками. — Поквапся, кому сказала! Хлопчик чимдуж кинувся навтьоки, а Фіона зиркнула на свої гросбухи. Кардинал Ральф, не бажаючи заважати їй, заявив, що піде до кухонного будиночка. Як мало змінилася ця споруда! Та ще й досі лампою освітлюється, електричного струму тут немає. Повсюди — вази з трояндами і той самий запах бджолиного воску. Він довго розмовляв із місіс Сміт і служницями. За роки його відсутності жінки постаріли, але чомусь старість личила їм більше, аніж Фіоні. І вони були щасливі. Так-так. По- справжньому і майже абсолютно щасливі. Бідолашна ж Фіона щастя на має. Йому страшенно захотілося побачити Меґі — чи щаслива вона? Та коли кардинал Ральф вийшов із кухонного будиночку, Меґі й досі не повернулася, і щоб згаяти час, він
Вы читаете Ті, що співають у терні
