що засвідчило б мою повагу до них і турботу. — Він глибоко вдихнув і поглянув на Фіону, а не на Меґі. — Я приїхав до Австралії, щоб подивитися, чи можна щось зробити для Френка. Пам’ятаєш, Фіоно, нашу розмову після загибелі Педді та Стю? Двадцять років пройшло, а я й досі не можу забути вираз твоїх очей. Немов вся жвавість, все бажання жити покинули тебе. — Так, — різко мовив Боб, прикипівши поглядом до матері. — Саме так воно й було. — Френка звільняють під слово честі, — сказав кардинал. — Це єдине, що я міг зробити, аби продемонструвати, що я й справді про вас турбуюся. Якщо кардинал очікував, що давно згаслі очі Фіони раптом спалахнуть яскравим світлом життя, то на нього чекало сильне розчарування: спочатку в них замерехтів слабенький вогник, якому тягар прожитих років не дав би розгорітися в повну силу. Але в очах її синів він побачив справжню силу цього вогню і відчув корисність і потрібність свого покликання так, як не відчував його відтоді, коли спілкувався з молодим німецьким солдатом із незвичним ім’ям. — Дякую, — тільки й сказала Фіона. — Ви покличете його сюди, на Дрогеду? — спитав він чоловіків Клірі. — Це його домівка, тут йому місце, — стисло відповів Боб. Усі схвально закивали головами, окрім Фіони, яка, здавалося,зациклилася на якомусь своєму видінні. — Він уже не той, колишній Френк, — лагідно говорив далі кардинал Ральф. — Перш ніж їхати сюди, я відвідав його в тюрмі й сповістив йому новину, і мені довелося сказати, що увесь цей час на Дрогеді знали, що з ними сталося і де він є. Якщо я скажу вам, що він сприйняв це досить спокійно, то це дасть вам декотре уявлення про те, настільки він змінився. І він був просто… вдячний. Сказав, що жде не діждеться знову зустрітися з родиною, а особливо — з Фіоною. — А коли його випускають? — спитав Боб, прокашлявшись і таким чином даючи матері час оговтатися, бо вона ще не поборола страх перед тим, що може трапитися, коли повернеться Френк. — За тиждень-два. Він приїде нічним поштовим потягом. Я хотів відправити його літаком, але він сказав, що волів би приїхати потягом. — Ми з Петсі зустрінемо його, — радо запропонував Джимс, але враз осунувся. — Ой, ні! Ми ж не знаємо, який він! — Ні, — озвалася Фіона. — Я сама його зустріну. Я ще зможу з’їздити сама на авто до Джилі. — Мама має рацію, — твердо мовила Меґі, випереджаючи хор заперечень від братів. — Нехай мама сама його зустріне. їй першою належить із ним побачитися. Це її право. — Ну, досить, мені треба роботу робити, — хрипко мовила Фіона і рушила до свого столика. Всі п’ятеро братів підвелися, як один. — Та й нам, мабуть, вже пора спати, — сказав Боб, нарочито позіхаючи. Він сором’язливо всміхнувся кардиналу Ральфу. — Як у давнину, коли ви служили ранками месу. Меґі згорнула в’язання, відклала його і підвелася. — Тоді і я скажу «добраніч», Ральфе. — Добраніч, Меґі. — Він провів її поглядом, коли вона виходила з кімнати, а потім обернувся до зсутуленої спини Фіони. — Добраніч, Фіоно. — Прошу? Ти щось сказав? — Добраніч, кажу. — Ой, добраніч, Ральфе. Йому не хотілося йти нагору так швидко після Меґі. — Піду, мабуть, погуляю перед сном. Знаєш, що, Фі? — Ні, не знаю, — відказала вона байдужим голосом. — Ти мене й на секунду не обдуриш. Вона пирснула від сміху, і звук вийшов якийсь химерний. — Та невже? А я гадала, що можу. Пізня ніч, і зорі. Південні зорі, що вічно мандрують небесами. Він назавжди втратив із ними зв’язок, хоча вони нікуди не поділися, вони й досі тут, надто далекі, щоб зігріти, надто відсторонені й байдужі, щоби втішити. Вони ближче до Бога, котрий між ними немов слабенький, ледь помітний серпанок. Ральф довго стояв, вдивляючись у зоряне небо, прислухаючись до вітру в деревах і всміхаючись. Не маючи охоти зустрічатися з Фі, він піднявся сходами на дальньому кінці будинку; лампа над її столом і досі горіла, і йому було видно її силует — Фіона працювала. Бідолашна Фіона. Як їй, мабуть, страшно лягати в постіль! Хоча, коли з’явиться Френк, це буде легше. Можливо. Верхній майданчик сходів зустрів його щільною стіною тиші; на вузенькому коридорному столику стояла кришталева лампа, кидаючи довкола тьмяне світло для комфорту тих, кому вночі здумається вийти; вона мерехтіла під легеньким вітерцем, який поколихував штори на сусідньому вікні. Він пройшов повз неї, нечутно ступаючи м’яким килимом. З широко розчинених дверей спальні Меґі линуло світло, а самі двері на якусь мить затулили від нього світло коридорної лампи; він зайшов, зачинив за собою її двері й повернув ключ. Меґі, накинувши широкий халат, сиділа у кріслі біля вікна, що виходило на поглинуте темрявою пасовисько Гоум Педдок; повернувши голову, вона мовчки дивилася, як Ральф підійшов до ліжка і сів скраю. Меґі повільно піднялася і підійшла до нього. — Давай допоможу тобі зняти чоботи. Саме тому я й не ношу черевики чи чоботи з високими халявами: не можу їх зняти без спеціального важеля, а важіль руйнує добре взуття. — А ти навмисне вдягла такий халат, Меґі? — Це ти про трояндовий попіл? — усміхнулася вона. — Це завжди був мій улюблений колір. Річ у тім, що він пасує до мого волосся. Він виставив одну ногу, і вона стягнула з неї чобіт, а потім виставив другу. — Ти й не сумнівалася, що я прийду до тебе, Меґі? — Я ж казала тобі. На Дрогеді ти мій. Якби ти не прийшов до мене, то я прийшла б до тебе сама, можеш навіть не сумніватися. Вона стягнула йому через голову сорочку і на мить із пронизливою чуттєвістю затримала руку на його голій спині, потім пішла до лампи і прикрутила її, а Ральф тим часом розвішав свої речі на спинці стільця. Потім він почув шерхіт — то вона скинула свій халат. «Завтра вранці я служитиму месу. Але то буде завтра вранці, коли магія минеться. А тепер ніч, і Меґі. Я так хотів її. Завжди. Вона теж, як святе причастя».
