знаю, що таке вірус, знаю лише, що це такий собі мікроб. Як би там не було, його назвали вірусом міксоматозу. Спершу здавалося, що він поширюється недостатньо швидко, хоча ті кролі, які його підхопили, всі повмирали. Та через рік після експериментального зараження він почав ширитися, немов пожежа в сухій траві, гадають, що завдяки комарам, але кажуть також, що і завдяки сафлоровим будякам. Відтоді вухаті почали мерти мільйонами і невдовзі геть щезли. Інколи ще можна побачити жменьку хворих кролів із великими шишаками по всій пиці — вкрай огидні створіння, між іншим. Але то була прекрасна робота, Ральфе, правду кажу. Ніщо більше не може заразитися міксоматозом, навіть найближчі родичі. Тому завдяки отим хлопцям із науково-промислової організації кроляча чума нам більше не загрожує. Кардинал Ральф уважно поглянув на Френка. — Ти ж розумієш, про що йдеться, Френку? Бідолашний Френк похитав головою, відчайдушно бажаючи, щоб всі дали йому спокій і змогу стати маленьким і непомітним. — Йдеться про широкомасштабну біологічну війну. Цікаво, чи знає решта світу, що ось тут, в Австралії в період між 1949 та 1952 роками велася вірусна війна проти популяції, яка нараховувала трильйони трильйонів і скінчилася повним її знищенням? Отак! Бачите, як легко це можна зробити? Можна викинути на смітник атомні та водневі бомби, вони більше не потрібні. Знаю, це треба було зробити, це було необхідно, і це, мабуть, є найменш відоме у світі велике наукове досягнення. Та стає страшно. Дейн уважно слідкував за розмовою. — Біологічна війна? Ніколи про таку не чув. А що це таке, Ральфе? — Це нові слова, Дейне, але я дипломат Ватикану і, на жаль, маю постійно бути в курсі таких негарних слів, як «біологічна війна». У двох словах — цей термін означає міксоматоз. Виведення мікроба, котрий цілеспрямовано вбиває або калічить лише якийсь один вид живих істот. Дейн мимовільно перехрестився і прихилився спиною до колін Ральфа де Брикасара. — Треба помолитися, щоб такого не було, еге ж? Кардинал поглянув на русяву голову хлопця і всміхнувся.
Френку вдалося таки призвичаїтися до життя на Дрогеді, й це сталося виключно завдяки Фіоні, яка, долаючи жорсткий опір чоловіків Клірі, поводилася так, наче Френк ненадовго кудись від’їздив і ніколи не накликав ганьбу на родину, ніколи не завдавав болю своїй матері. Тихо й непомітно прилаштувала вона його в нішу, яку він, здавалося, і сам був радий зайняти, подалі від решти своїх братів. Вона не спонукала Френка знову бути бадьорим і жвавим. Бо він давно не був таким — це вона помітила, щойно побачивши його на платформі в Джилі. Це поглинуло тюремне життя, природу якого він не бажав із нею обговорювати. Максимум, що вона могла зробити для нього — дати можливість почуватися щасливішим, і найкращим шляхом до цього було намагання сприймати нинішнього Френка як Френка колишнього. Питання про його роботу на пасовиськах не стояло взагалі, бо брати його не бажали там бачити, та він і сам не хотів вести життя, яким завжди гидував. Йому подобалося споглядати, як ростуть рослини, тож Фіона прилаштувала Френка на непильну роботу в фермерському саду — і дала йому спокій. Поступово чоловіки Клірі призвичаїлися до того, що Френк повернувся, поступово усвідомили, що загрози їхньому благополуччю, яку колись становив Френк, більше не існує. Ніщо й ніколи не могло вплинути на те, що відчувала до нього їхня мати, ці почуття залишалися незмінними, незалежно від того, де він був — у тюрмі чи на фермі. Найважливішим було те, що, як їм здавалося, його присутність на Дрогеді робила Фіону щасливою. Френк не намагався втручатися в їхнє життя, для них він був таким, як і завжди, — не більше й не менше. Однак Фіоні було мало радощів від того, що Френк повернувся додому, та й із якого дива могло бути інакше? Бачити його щодня було їй так само болісно й сумно, як і не бачити зовсім. Яке то страшне горе — дивитися на скалічене життя скаліченого чоловіка. Того, хто був її улюбленим сином і зазнав стільки болю, що їй і уявити важко. Френк був із родиною близько півроку, коли одного дня Меґі увійшла до вітальні й застала там матір; та сиділа і дивилася у великі вікна на Френка, який підстригав на під’їзній алеї великий кущ троянд. Фіона повернула до неї голову, і щось у її спокійному обличчі змусило Меґі скинути руки і вхопитися за серце. — Ой, мамо! — розпачливо мовила вона. Фіона поглянула на неї, похитала головою і посміхнулася. — Та все нормально, Меґі, — сказала вона. — Це не має значення. — Якби ж то я могла хоч чим-небудь зарадити! — Можеш. Живи, як жила раніше. Я вдячна тобі. Ти стала моєю спільницею. ЧАСТИНА ШОСТА
1954–1965, Дейн
