континентах і спробувати два способи життя. Джастина виявила, для тих, хто з грошима, Лондон — надзвичайно привабливе місце. Не для неї копійчане животіння на манівцях Графського двору, який іще називали Кенгуровою долиною через велику кількість австралійців, які там облаштувалися. Не для неї типова доля англійських австралійців — перебиватися з хліба на воду в дешевих гуртожитках, працюючи за мізерну платню в якійсь конторі чи школі або ж шпиталі, а увечері тремтячи, напівголодною, тулитися до маленького обігрівача у сирій холодній кімнаті. Однокімнатна квартира з центральним опаленням у лондонському районі Кенсінгтон неподалік Найтсбридж і місце в театральній трупі Клайда Далтінгема-Робертса, що належала до Єлизаветинської групи, — оце для Джастини. Коли настало літо, вона сіла на поїзд до Рима. У наступні роки вона часто всміхатиметься, пригадуючи, як мало бачила під час тривалої подорожі Францією до Італії. Бо голова її була забита тим, що вона збиралася сказати Дейну при зустрічі, а найголовніше ще й намагалася вивчити напам’ять, щоби не забути. Але того, що вона мала сказати, так багато, тож дещо довелося викинути. Невже це Дейн? Оцей високий світловолосий чоловік на платформі — невже це Дейн? Зовні він майже не змінився, але то була чужа людина. Він уже не належав до її світу. Вигук, яким вона збиралася привернути його увагу, застрягнув у неї в горлі; Джастина трохи подалася назад на сидінні, щоби мати змогу краще роздивитися Дейна, бо її вагон зупинився за кілька футів від того місця, де він стояв і безтурботно вдивлявся у вікна. Джастина відчувала, що коли почне розповідати брату про своє теперішнє життя, то розмова вийде досить однобокою, бо тепер Дейн не відчуватиме потреби ділитися з нею пережитим. От чорт! Він більше не її маленький братик; життя, яким він жив, мало до неї стосунок не більший, як до Дрогеди. Ой, Дейне! Жити одним і тим самим двадцять чотири години на добу — я не можу уявити собі, що це таке. — Ага! Попався! А ти гадав, мабуть, що я тебе витягнула сюди, а сама не приїду? — сказала Джастина, непомітно підкравшись до нього ззаду. Він обернувся, потиснув їй руки й усміхнено уставився на неї. — Ти — дурбас, — люблячим тоном мовив він, підхоплюючи велику валізу сестри, більшу за його саквояж, і беручи її за вільну руку. — Приємно тебе бачити, — додав, коли саджав її в червону «лагонду». Дейн завжди був фанатом спортивних авто і придбав такий автомобіль відразу ж, як тільки отримав водійські права. — І мені теж приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти знайшов мені гарний готель, бо я не жартувала, коли писала тобі листа. Я не збираюся стирчати у ватиканській келії серед зграї дядьків, які дбають про свій целібат, — розсміялася Джастина. — Та вони б тебе і не пустили з твоїм бісівським рудим волоссям. Я поселив тебе в невеличкому пансіоні неподалік, але там розмовляють англійською, тому ти не матимеш труднощів, коли мене з тобою не буде. І взагалі в Римі можна без проблем користуватися англійською, бо завжди поруч знайдеться хтось, хто нею володіє. — У подібних ситуаціях я шкодую, що не маю твого таланту до іноземних мов. Але я впораюся, бо мені добре вдається мімічна гра та розгадування всіляких шарад. — Я маю аж два місяці, Джассі, хіба ж це не суперово? Ми зможемо подивитися Францію та Італію. І місяць залишити на Дрогеду. Я сумую за нашою старою доброю домівкою. — Та невже? — Вона повернулася і поглянула на нього, на ці красиві руки, що так вміло вели авто крізь божевільний транспортний потік Рима. — А я за нею і не сумую, бо в Лондоні дуже-дуже цікаво. — Мене ти не обдуриш, — сказав Дейн. — Бо я знаю, як багато значать для тебе Дрогеда і мама. Джастина стиснула на колінах руки, але нічого не відповіла. — Ти не хочеш попити сьогодні увечері чаю з моїми друзями? — спитав Дейн, коли вони приїхали. — Я трохи випередив події і вже домовився про твій прихід. їм так хочеться зустрітися з тобою, що я не міг їм відмовити, тим паче що лише із завтрашнього дня я — вільна людина. — От дурбас! Чому б це я стала відмовлятися? Якби ми були у Лондоні, то я б утопила тебе у своїх приятелях, тож чому б тобі не познайомити мене зі своїми? Я рада, що ти влаштуєш мені оглядини хлопців у семінарії, хоча щодо мене це несправедливо, еге ж? Бо їх не можна торкатися руками. Джастина підійшла до вікна і поглянула на занедбану маленьку площу з двома старими платанами в квадраті землі у бруківці, під ними — три столи, з одного боку площі виднілася церква з облупленим тиньком, позбавлена краси та архітектурної грації. — Дейне… — Що? — Тепер я розумію, справді розумію. — Так, я знаю. — Усмішка зникла з його лиця. — От якби ще й мама розуміла. — Мама не така. їй здається, що ти покинув її, і не розуміє, що насправді ти її не покидав. Та ти не переймайся через неї. З часом вона отямиться. — Сподіватимуся, — усміхнувся він. — До речі, сьогодні ти зустрінешся не з хлопцями із семінарії. Я не став би тебе та їх спокушати. Це кардинал де Брикасар. Я знаю, що ти його не любиш, але обіцяй мені, що поводитимешся добре. В її очах застрибали бісівські вогники. — Обіцяю! Навіть поцілую всі персні, які він мені простягне. — Ага, ти пам’ятаєш! Того дня я мало не сказився од злості, бо ти мене так зганьбила перед ним. — Гаразд. Бо відтоді мені доводилося цілувати чимало речей менш гігієнічних, аніж перстень. У нашому акторському класі є один жахливий прищавий юнак із неприємним запахом із рота, хворими гландами та хворим шлунком, із яким мені на репетиції довелося поцілуватися аж двадцять дев’ять разів. Після нього мені вже нічого не страшно. — Джастина підійшла до дзеркала і поправила волосся. — Чи маю я час перевдягнутися? — О, та про це не турбуйся, ти маєш чудовий вигляд. — А хто ще буде на чаюванні? Сонце було надто низько, щоб зігрівати старезну площу, тому платани з лускатими плямами на стовбурах видавалися якимись
Вы читаете Ті, що співають у терні