Ті, що співають у терні

навіть коли Джастина випрямилася і кинула гратися з кішкою. В цю мить красива тварина, втомившись від її ласк і незнайомого жіночого запаху, переповзла, не стаючи на лапи, з червоних колін кардинала до сірих колін гера Гартгайм і скрутилася там калачиком. Коли ж німець погладив її дужими кутастими руками, кішка замурчала так, що всі розсміялися. — Тоді вибачаюся за те, що існую, — сказала Джастина, цінуючи добрий жарт, навіть якщо його мішенню була вона сама. — Моторчик Наташі у доброму стані, як і завжди, — зауважив гер Гартгайм, і весела усмішка спричинила чудесні зміни на його обличчі. Його англійська була така добра, що він говорив майже без акценту, хоча й з легкою американською модуляцією — заокруглював звук «р». Чай подали, і, як це не дивно, цього разу його розливав гер Гартгайм. Джастині він подав чашку з приязнішою усмішкою, аніж тоді, коли їх знайомили. — У британському товаристві, — сказав він їй, — післяобіднє чаювання є найважливішою відпочинковою процедурою усього дня. За чашкою чаю відбувається багато важливого й цікавого, чи не так? Мабуть, це пояснюється самою природою чаю, який можна замовляти й споживати в будь- який час між другою та п’ятою тридцять, а розмова — то така справа, після якої пити хочеться. Здавалося, наступні півгодини підтвердили його правоту, хоча Джастина не брала участі в цьому чоловічому конгресі. Розмова коливалася від слабкого здоров’я Його Святості до холодної війни та економічного спаду, і всі четверо чоловіків говорили зі жвавістю, яка спонукала Джастину уважніше прислухатися, і в результаті вона намацувала і роздивлялася спільні риси, навіть у Дейна, який за час їхньої розлуки став таким незнайомим… Він брав у розмові активну участь, і увагу сестри не оминув той факт, що всі троє старших чоловіків прислухалися до нього з дивовижною смиренністю, з підкресленою шанобливістю і навіть із благоговінням. У його коментарях не було ані необізнаності, ані наївності, й вони були інакшими, оригінальними, наче святими. Може, саме через цю святість вони приділяли його висловлюванням і йому самому таку увагу? Бо невже він цю святість мав, а вони не мали? Чи це дійсно була та чеснота, якою вони захоплювалися і прагнули для себе? Невже святість є такою великою рідкістю? Троє дорослих чоловіків, такі відмінні, однак міцно пов’язані між собою, набагато міцніше, аніж будь-хто із них — із Дейном. Як важко було їй сприймати Дейна так само серйозно, як і вони! Ні, не тому, що багато в чому він поводився не як старший брат, а як молодший, не тому, що вона не усвідомлювала притаманної йому мудрості, інтелекту чи святості. Але досі Дейн був частиною її світу. І їй доведеться звикати до того, що це вже не так. — Дейне, якщо ви бажаєте відразу ж приступити до молитов, то я можу провести вашу сестру до готелю, — запропонував командним тоном гер Райнер Мерлінґ Гартгайм, не завдавши собі клопоту, що думають із цього приводу самі Дейн і Джастина. І невдовзі Джастина спускалася сходами в компанії опецькуватого кремезного чоловіка, намагаючись знайти тему для розмови і не знаходячи. Надворі, у жовтому сяйві римського призахідного сонця, німець узяв її під руку і провів до чорного лімузину «мерседес», біля якого по стійці струнко завмер шофер. — Поїхали, вам не слід проводити свій перший вечір у Римі самій, бо Дейн зайнятий іншими справами, — сказав він, саджаючи Джастину до авто і сідаючи в нього сам. — Ви втомилися, ви дещо спантеличені, й тому вам потрібна компанія. — Та ви мені й вибору не залишаєте, гер Гартгайм. — Краще звіть мене Райнер. — Ви, напевне, теж впливова людина, бо маєте шикарне авто й особистого водія. — Я буду ще впливовішим, коли стану канцлером Західної Німеччини. Джастина пирхнула. — Дивно, що ви ним досі не стали. — Ну ви й нахаба! Я надто молодий. — Та невже? — Повернувшись, Джастина пильніше придивилася до співбесідника і виявила моложаву смагляву шкіру без зморщок і глибоко посаджені очі без м’ясистих мішків, що з’являються з наближенням старості. — Я кремезний і сивий, але я посивів у шістнадцять років, а кремезним став тоді, коли дістав змогу мати достатньо харчів. Мені всього-на-всього тридцять один рік. — Що ж, повірю вам на слово, — мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. — Хоча ви для мене застарі, бо я — квітуча двадцятиоднорічна дівчинка. — Ви — чудовисько, — сказав Райнер з усмішкою. — Та, мабуть, так воно і є. Моя мати каже мені те ж саме. Тільки я не впевнена, що саме кожен із вас має на увазі під цим словом, тому, будь ласка, дайте мені свій варіант пояснення. — А з материним варіантом ви вже ознайомлені? — Це питання спантеличило б її так, що їй мову відняло б. — А вам не здається, що ви й мене спантеличуєте? — Я маю сильні підозри, гер Гартгайм, що ви теж — чудовисько, тому навряд чи вас чимось можна спантеличити. — Отже, чудовисько… — стиха мовив він. — Гаразд, пані О’Ніл, я спробую визначити для вас цей термін. Чудовисько — це той, хто лякає інших, зверхньо ставиться до решти людства і є таким самовпевненим і впертим, що його здатен перемогти лише Господь Бог, це той, хто не має принципів і має мало моральних гальм. Вона захихикала. — Це ви про себе? Бо я маю принципи і моральні гальма. Я ж сестра Дейна. — Ви на нього ані краплини не схожі. — Що ж, тим гірше для мене. — Його обличчя не пасує до вашого характеру. — Ви, безперечно, маєте рацію, але з його обличчям у мене б був інший характер. — А це залежить від того, що є первинним — курка чи яйце? Взуйте ваші туфлі, нам скоро виходити. Надворі було тепло, сутеніло, але повсюди яскраво горіли ліхтарі, й куди б вони не їхали, скрізь були натовпи людей, а дороги заполонили верескливі мопедики, маленькі прудкі «фіати» та пластмасові мікролітражки «гогомобіль», що скидалися на орди переляканих