листи її тільки дратували б. Читати листи було великою втіхою, а писати їх — великою докукою. Тобто для всіх, окрім Джастини, яка інколи страшенно обурювалася через те, що ніхто не писав їй таких листів, яких їй хотілося б: розлогих, багатослівних та відвертих. Саме від Джастини мешканці Дрогеди отримували відомості про Дейна, бо його листи ніколи не вводили читача в суть справи. А дописи Джастини — вводили. Якось вона написала таке: «Рейн прилетів сьогодні до Лондона і сказав, що минулого тижня бачився з Дейном. Взагалі-то, він бачиться з Дейном частіше за мене, оскільки Рим у Рейна на першому місці у списку міст для відвідання, а Лондон — на самісінькому дні. Тож мушу визнати, що Рейн — одна з найважливіших причин, чому я щороку бачуся з Дейном перед поїздкою додому. Дейн любить бувати в Лондоні, тільки я не дозволяю йому приїжджати тоді, коли Рейн перебуває у Римі. Егоїстично з мого боку, погоджуюсь. Але ви навіть близько не уявляєте, як мені подобається Рейн. Він — один із небагатьох моїх знайомих, із яким варто зустрічатися, і тому мені хочеться, щоб такі зустрічі траплялися частіше. У дечому Рейн щасливіший за мене. Бо має змогу зустрічатися з однокурсниками Дейна, а я ні. Мабуть, Дейн боїться, що я їх тут на місці й зґвалтую. Або вони мене зґвалтують. Ги-ги. Це станеться тільки тоді, коли вони побачать мене в костюмі Чарміан. Людоньки, ви б попадали, якби мене у ньому вздріли. Типу того, що носила акторка Теда Бара в одному з її фільмів. На цицьках — два бронзові кружальця, купа ланцюжків і щось схоже на пояс вірності — і все. Втім, для того щоби його зняти, знадобився різак для жерсті. У довгій перуці, макіяжі «під засмагу» на всьому тілі, прикритому лише кількома смужками металу, я мала приголомшливий вигляд, глядачі мліли і падали з ніг. …Про що це я? А, зовсім забула. Так от. Минулого тижня Рейн у Римі зустрівся з Дейном та його приятелями. Вони пішли трохи погуляти й порозважатися. Щоби Дейну не довелося червоніти, за все платив Рейн. Гулянка вийшла на славу. Та ні, без жінок, але все інше — повний набір. Можете уявити собі Дейна, який стоїть навколішки у смердючому римському барі й промовляє до вази з квітами: «О, прекрасні нарциси, яка шкода, що невдовзі ви зів’янете!»? Хвилин із десять намагався він правильно процитувати цей пасаж, але не зміг і кинув спроби, а натомість затиснув у зубах нарцис і виконав запальний танок? Ви можете уявити Дейна з такою витівкою? Рейн каже, що такі гулянки безневинні й необхідні, бо знімають напругу, що накопичується у хлопців під час навчання, і таке інше. Якщо спілкування з жінками не дозволяється, то найкраще з того що залишається — це добряче напитися. Принаймні так каже Рейн. Нехай у вас не складається враження, що таке буває часто, бо це не так, а коли такі гулянки трапляються, то всім верховодить Рейн, пильнуючи ватагу молодих наївних телепнів. Але я сміялася, уявляючи, як зблякнув німб святості над головою Дейна, коли він виконував запальний фламенко з нарцисом у зубах». Щоби стати священиком, Дейн провів у Римі аж вісім років, і спочатку його рідні це здалося нескінченно довго. Але вісім років промайнули так швидко, що ніхто на Дрогеді й уявити собі не міг. Чим саме займатиметься Дейн після висвячення, ніхто на Дрогеді й гадки не мав, але чомусь думали, що він повернеться до Австралії. Лише Меґі та Джастина підозрювали, що він захоче залишитися в Італії, і принаймні Меґі заколисувала свої сумніви спогадами про те, з яким задоволенням її син приїздив щороку до Дрогеди. Раз він австралієць, він неодмінно захоче бувати вдома. З Джастиною було інакше. Ніхто навіть не мріяв, що дівчина назавжди повернеться додому. Вона ж актриса, а Австралія — це глухий кут для її кар’єри. Втім, Дейн теж міг ревно торувати свою кар’єру де завгодно. Тож по восьмому року ніхто не будував планів стосовно того, чим займатимуться діти під час щорічних відвідин домівки, натомість мешканці Дрогеди планували поїздку до Рима: подивитися, як Дейна висвячуватимуть у священики.
— З нас вийшов пшик, — сказала Меґі. — Прошу, моя люба? — спитала її Енн. Вони сиділи у теплому закутку веранди й читали, але Меґі давно впустила книгу на коліна і байдужим поглядом спостерігала за витівками двох маленьких цуценят на галявині. Рік був дощовий; повсюди було повно черв’яків, і тому птахи були радісні й наїжені, як ніколи. Зі світанку до сутінок повітря повнилося їхніми піснями. — Я сказала, з нас вийшов пшик, — повторила Меґі, мов каркнула. — Як з відсирілої петарди. А які ж були сподівання! Хто б подумав, що так станеться, коли ми тисяча дев’ятсот двадцять першого року прибули на Дрогеду?! — Ти про що? — Аж шість хлопців, та ще й я на додачу. А через рік — іще два хлопці. Як тут не сподіватися? Десятки дітей, півсотні внуків! І що з нами стало? Гал і Стю
