померли, ніхто з живих і не думає одружуватися, і тільки я, не маючи права передавати прізвище, тільки я дала Дрогеді нащадків. Але богам і цього було замало. Здавалося, б цілком нормально: син і донька, можна сподіватися принаймні на кількох онуків. Але що трапляється натомість? Мій син стає на стезю священика, донька перетворилася на стару діву і поглинута власного кар’єрою. Іще один глухий кут для Дрогеди. — Не бачу в цьому нічого дивного, — мовила Енн. — Зрештою, чого можна було чекати від чоловіків? Стирчать собі на фермі, тихі й сумирні, як кенгуру, де їм зустріти дівчат, із якими можна побратися. Стосовно Джимса та Петсі — то це війна винувата. Хіба ж можна уявити, що Джимс одружиться, знаючи, що Петсі не може? Надто вже вони люблять один одного, щоб Джимс оженився. До того ж земля вимагає щоденної виснажливої праці, а це також нейтралізує їхнє чоловіче начало. Вона забирає у них майже всі їхні сили, а сил вони мають не так вже й багато. Ну отих, суто фізичних. Тобі це ніколи не спадало на думку, Меґі? Кажучи напрямки, твоя родина ніколи не була активною в сексуальному плані. Дейна та Джастини це теж стосується. Я хочу сказати, що є люди, яких їхня природа змушує безперервно полювати на сексуальну здобич, але це не про вас. Хоча, може, Джастина колись і вийде заміж. Є отой німець на ім’я Райнер, здається, він їй страшенно подобається. — Ти влучила прямісінько в точку, — сказала Меґі, не бажаючи, щоб її заспокоювали. — Саме подобається. І не більше. Вона ж уже понад сім років із ним знайома. І якби захотіла вийти за нього заміж, то давним-давно могла б це зробити. — Давним-давно? Сумніваюся. Бо знаю Джастину дуже добре, — щиро сказала Енн, і це було правдою: вона справді знала Джастину краще за будь-кого на Дрогеді, включно з Меґі та Фі. — Наскільки я розумію, вона страшиться обмежувати себе тим коханням, яке передбачає шлюб, а я, мушу зізнатися, захоплююся Райнером. Здається, він добре розбирається в Джастині. Ні, я не хочу сказати, що він її кохає, а якщо й кохає, то йому принаймні вистачає здорового глузду почекати, поки вона сама наважиться на цей крок. — Енн подалася вперед, і забута нею книга впала на кахлі веранди. — Ой, лишень послухай оту пташину! Мабуть, із нею й соловей не зрівняється. — І, трохи помовчавши, Енн висловила те, що хотіла сказати вже багато тижнів. — Меґі, а чому б тобі не поїхати до Рима на висвячення Дейна? Бо таке трапляється не щодня. — Нікуди я не поїду, — відказала Меґі, зціпивши зуби. — Я більше нікуди й ніколи не поїду з Дрогеди. — Меґі, що ти собі думаєш! Хіба ж можна так засмучувати хлопця? їдь, благаю тебе! Якщо ти не поїдеш, там не буде жодної з наших жінок, бо ти — єдина з нас здатна витримати тривалий переліт. Але кажу тобі, якби я хоч трохи була впевнена, що не помру в польоті, я не задумуючись вскочила б у літак. — їхати до Рима і споглядати, як самовдоволено усміхатиметься Ральф де Брикасар? Та я краще помру! — Ой, Меґі, Меґі! Ну чому ти зганяєш злість на ньому та на твоєму синові? Ти ж сама колись сказала, що це твоя помилка. Тому відкинь свою гордість — і гайда до Рима! Благаю тебе! — Мова не про гордість, — відповіла Меґі, мимоволі здригнувшись. — Я боюся, Енн, як я боюся! Бо мені в це не віриться, просто не віриться! У мене мурашки по спині біжать, коли я думаю про це. — А ти краще задумайся про те, що Дейн, ставши священиком, більше не зможе побувати вдома! Це тобі не спадало на думку? Йому вже не так щедро даватимуть відпустки, як тоді, коли він навчався в семінарії, бо, якщо він вирішить залишитися в Римі, тобі доведеться самій з’їздити туди. Інакше ти ніколи не зможеш його побачити. їдь до Рима, Меґі! — Ні, не можу. Знала б ти, як мені страшно! Це не гордість чи боязнь визнати, що Ральф узяв наді мною гору, і не те, що я зазвичай відповідаю людям, коли хочу, щоб вони припинили ставити мені незручні запитання, ні. Господи, та я за ними обома так скучила, що ладна на колінах повзти, аби хоч трохи бути впевненою, що потрібна. Так, Дейн буде радий мене бачити, а Ральф? Він уже й забув, що я колись існувала. Тому я й боюся, кажу тобі. Я нутром відчуваю, що коли поїду до Рима, щось неодмінно трапиться. Не хочу їхати. — А що таке може трапиться, скажи на милість? — Не знаю… Якби ж то я знала — що, то могла б хоч якось його здолати. Як я можу здолати відчуття? Бо є лише невиразне відчуття — і все. Точніше, якесь недобре передчуття. Наче боги збираються докупи, щоби завдати вирішального удару. Енн розсміялася. — Ти стаєш старою бабцею, Меґі. Облиш цю дурню негайно. — Не можу, не можу! Бо я й справді стара баба. — Дурниці, ти ще моторна літня жінка. І достатньо молода, щоб, спритно вскочити до літака і гайнути до Рима. — О, дай мені спокій врешті-решт! — визвірилася Меґі, піднімаючи з долівки книгу.
* * *
Час від часу до Рима з’їжджається натовп людей. З
