Ті, що співають у терні

Онейл». Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся. — Ваше преосвященство! Вам зле? — Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості. Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл — улюбленою сестрою». Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність — нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено- задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість. Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло. — Сідайте, будь ласка. — Дякую, — відповіла Меґі так само офіційним тоном. І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні. — Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося? — Так, я прилетіла прямим рейсом, — відповіла вона. — Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках — від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. — Її голос був жорсткий і холодний. — Що сталося? — повторив кардинал роздратовано, збентежено і з погано прихованим страхом. Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього. У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її. — Дейн загинув, — відповіла Меґі. Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки. — Загинув? — повільно мовив він. — Дейн загинув? — Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок. Він нахилився вперед і затулив обличчя руками. — Помер? — почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. — Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн — він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі — і всі ми це бачили — всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний! — Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, — сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. — Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене. Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені». — А чим я можу допомогти, Меґі? — тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника. — У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати — де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит — це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. — Вона напружено подалася вперед. — Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце — додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому. — Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, — лагідно мовив кардинал. — Церква прохає лише одного — щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді. — Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, — говорила вона далі, наче й не чула його слів. — Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе! — Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн — священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його. Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її. — Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син — не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати