Ті, що співають у терні

нас спинами за ту зневагу, яку продемонстрував вам Господь, не створивши вас за Своєю подобою. Вітторіо знав, але жіноча частина єства затулила йому рота. Яка ж майстерна й досконала помста! Скажи це, Ральфе де Брикасар, розкрий рот, підніми свої руки, осіни хрестом, починай промовляти молитву латиною за душу померлого. Який був твоїм сином. Якого ти любив більше, аніж його матір. Так, більше! Бо він був твоїм відтворенням, твоїм продовженням, тільки в досконалішій формі». — В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу… У каплиці ніде було яблуку впасти; там були всі, хто мав бути. Кінґи, О’Рурки, Девіси, П’ю, Гордони, Кармайкли, Гоуптони. І Клірі — дрогедські мешканці. Надія зблякла, світло згасло. Попереду, у великій освинцьованій труні — отець Дейн О’Ніл, всипаний трояндами. Чому щоразу, коли він повертався до Дрогеди, квітнули троянди? Надворі жовтень, розпал весни. Звісно, вони буятимуть. Бо настав їхній час. — Санктус… Санктус… Санктус… «Знай, що на тебе чекає Святая Святих. Мій Дейне, мій сину прекрасний. Так краще. Я не хотів би, щоб ти став таким, яким є я. Чому я кажу тобі це — сам не знаю. Воно тобі не потрібно. І ніколи не було потрібно. Те, що я знаходив навпомацки, ти знав інтуїтивно. Не ти нещасний, а ми — ті, що тут зібралися, ті, що залишилися. Пожалій нас, коли настане наш час, допоможи нам». — Ite, Missa est… Requescat in pace…^[18] З каплиці — через галявину, повз евкаліпти-привиди, троянди, перцеві дерева — і до цвинтаря. «Спочивай, любий Дейне, бо лише добрі помирають рано. Чому ми оплакуємо тебе? Ти щасливець, бо рано уникнув цього важкого виснажливого життя. Мабуть, оце і є пекло — тривалий термін земного ув’язнення. Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…» День скінчився, ті, хто приїхали попрощатися з померлим, роз’їхалися по домівках, а дрогедці тинялися по будинку, уникаючи одне одного; кардинал Ральф не наважувався навіть поглянути на Меґі. Джастина поїхала з Джин та Боєм Кінґами. Щоб встигнути на денний літак до Сіднея, а там — на нічний літак до Лондона. Він майже не чув її чарівливого хрипкого голосу, майже не бачив отих дивних блідих очей. Відтоді, як Джастина зустріла його та Меґі в Афінах і до від’їзду з Джин та Боєм Кінґами, ця жінка більше нагадувала примару, яка надійно відгородилася від усіх, оточивши себе щільною захисною оболонкою. Чому ж вона не зателефонувала Райнеру Гартгайму, щоб той її супроводив сюди? Хіба ж вона не знає, як він її кохає, як йому хотілося б бути з нею? Але ця думка жодного разу не залишилася надовго у змореній голові кардинала Ральфа, і тому він Райнеру не зателефонував, хоча раз по раз згадував про це відтоді, як сів у Римі в літак. Дивні вони, ці мешканці Дрогеди. Не люблять горювати у компанії; воліють залишатися на самоті зі своїм болем. Після вечері, яка так і зосталася неторкнутою, у вітальні лишилися Фіона, Меґі та кардинал Ральф. Усі сиділи мовчки; цокання позолоченого бронзового годинника на мармуровій камінній дошці ударами грому відлунювало по кімнаті, а намальовані очі Мері Карсон із мовчазним викликом витріщалися через кімнату на портрет Фіониної бабусі. Фі та Меґі сиділи разом на кремовій софі, злегка торкаючись плечима; кардинал Ральф не пригадав випадку, щоб вони коли-небудь були так близько одна до одної. Але вони сиділи мовчки і не дивилися — ані одна на одну, ані на нього. Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн — його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше — якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» — кричало його серце. «Ні», — глузливо кепкував його розум. Він із несамовитою жорстокістю накинувся на самого себе. «Дурень! Ти мав би втямити, що Меґі не повернеться до Люка! Мусив відразу ж здогадатися, чиєю дитиною був Дейн! Бо вона ж так пишалася хлопцем! Він був, як вона сказала в Римі, єдиним, що вона змогла у тебе взяти. Що ж, Меґі, ти й справді взяла у мене найкраще. Господи, Ральфе, як же ти не второпав, що він — твій син? Ти принаймні міг здогадатися, коли він, вже дорослий, прибув до тебе, хоча мав здогадатися раніше. Вона чекала, що ти побачиш, до нестями прагнула, щоб ти побачив; якби тобі це вдалося, то вона приповзла б до тебе на колінах. Але ти був незрячий. Ти не хотів бачити. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар — он чого ти прагнув, он ким ти хотів стати, ти хотів цього більше, ніж її, більше, ніж свого сина. Більше, ніж свого сина! Кімната наповнилася короткими скриками, шерхотом, шепотом; годинник цокав в унісон із його серцем. І раптом синхронність порушилася. Серце відстало від ритму годинника. Меґі та Фіона повільно, наче спливаючи у воді, підвелися і рушили до нього; крізь водянистий туман він бачив їхні перелякані обличчя; вони щось казали йому, але він не чув, не розумів. — А-а-а-а! — скрикнув він, нарешті зрозумівши. Він ледь усвідомлював біль, зосередився на доторках Меґі, яка обняла його, на тому, як він безсило зронив на неї голову. Але йому вдалося таки повернутися і побачити її очі, зазирнути в них. Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, — і найкраще. Потім йому захотілося сказати їй щось настільки бездоганне, щоб вона назавжди втішилася і заспокоїлася, але побачив, що цього теж не треба робити. Хоч як би важко їй не було, вона знесе і перетерпить усе. Усе! Кардинал заплющив очі й востаннє дозволив собі подумки злитися з Меґі й забутися в ній. ЧАСТИНА СЬОМА

1965–1969, Джастина